"Мне нравится, что вы больны не мной..." – поетична сповідь представниці російського Срібного віку Марини Цвєтаєвої.
У цьому відверто філософському вірші вона звертається до другого чоловіка своєї сестри Анастасії – інженера Маврикія Мінца (1886-1917), який певний час надихав поетесу.
«Багато хто не розуміє сутності цього вірша, марно шукає підтекст чи зовсім інший сенс. А ніякого іншого сенсу немає... Пригадую, що мені було 20 років, я розлучилася зі своїм першим чоловіком Борисом. На моїх руках – дворічний син Андрійко. І ось у дверях з'являється Маврикій Олександрович, який згодом зробив мені пропозицію, а я стала його дружиною», – стверджує Анастасія Цвєтаєва.
Далі сестра поетеси згадує, що інженер Мінц також познайомився з Мариною Цвєтаєвою, якою замилувався і не зважав на свій та її шлюб, дарував їй та Анастасії однакові подарунки, квіти.
«Марині 22 роки, і вона вже автор двох поетичних збірок, у неї прекрасний чоловік і 2-річна донька. На той час вона мала гарну зовнішність, білосніжну шкіру з легким рум'янцем, красиві кучеряве волосся. Маврикій Олександрович милувався Мариною, вона це відчувала і... червоніла. При цьому Марина була вдячна Маврикію Олександровичу, що я, її сестра, не самотня, що мене теж люблять... Ось про цей вірш. Марині "подобалося" таке його ставлення, і ніякого іншого сенсу у цих її поетичних строках немає», – зазначає Анастасія Цвєтаєва.
Для розуміння наведеної сестрою видатної російської поетеси XX століття ситуації, викладаємо вказаний вірш повністю мовою оригіналу:
Мне нравится, что вы больны не мной,
Мне нравится, что я больна не вами,
Что никогда тяжелый шар земной
Не уплывет под нашими ногами.
Мне нравится, что можно быть смешной –
Распущенной – и не играть словами,
И не краснеть удушливой волной,
Слегка соприкоснувшись рукавами.
Мне нравится еще, что вы при мне
Спокойно обнимаете другую,
Не прочите мне в адовом огне
Гореть за то, что я не вас целую.
Что имя нежное мое, мой нежный, не
Упоминаете ни днем, ни ночью – всуе...
Что никогда в церковной тишине
Не пропоют над нами: аллилуйя!
Спасибо вам и сердцем и рукой
За то, что вы меня – не зная сами! –
Так любите: за мой ночной покой,
За редкость встреч закатными часами,
За наши не-гулянья под луной,
За солнце, не у нас над головами,-
За то, что вы больны – увы! – не мной,
За то, что я больна – увы! – не вами!