Трюїзмом, або по-нашому загальником, є ставлення як посполитої біомаси, так і просунутої меншості будь-якого суспілля до пам'ятників.
Похиліші навскидку пригадають з десяток полум'яних фраз про «надгробків царських мармурові плити переживе потужний мій рядок» (В. Шекспір), «я пам'ятник собі поставив незотлінний» (О. Пушкін), «я себе під Леніним шпечу» (В. Маяковський), «я пам’ятник собі поставив нетривалий — не з міді гордої, не з мармурових брил» (М. Рильський).
Молодшим співзвучне «Я — не монумент і не пам’ятник, ми всі — прості люди» (БлаЗень). І його ж совкове, манкуртське, космополітичне, антиукраїнське, ковбасно-квартальне – «немає різниці, біля якого пам'ятника ти чекаєш дівчину». Це клоун потрафив тій частині вічно пубертатної пацанви, котра вибрала його поприколу.
І тепер, тіктокована по оте як його, пересипаючи районний сленг суцільним матом, сліпаків не підведе на пам'ятник від тьолки – #какаяразніца. І пацанві, і тьолці.
Відразу, панове, визнаємо, що й нам з вами, кому молодеча пубертатність вже лише сниться, слід згодитися на чималу роль холодильника в житті окремішного громадянина – куди від хліба насущного? Але й пам'ятник постійно маячить у прикидах про потойбіч не лише у вигляді «воздвигнутого рукотворно» надгробка.
Про оцю возвеличену іпостась пам'ятника декілька слів. Вибором історичної особи, чий пам'ятник має постати на московській Луб'янці, сьогодні марить увесь запоребрик з ліберальною туснею включно.
Кого звести на голий з 1991 року постамент – знову поляка-садиста Фелікса Едмундовича Дзержинського v 2.0? Перша версія маніяка за витвором сталінського монументаліста, сербо-француза українського походження Вучетича вже бовваніла там з 1958.
І до кого схиляються поведені на скрепах сусіди, як ви гадаєте? Адже у тамтешньому мордорі за зле і нетихе слово навіть про давно почилого в бозі сусіда-алкоголіка, паскуду-негідника, але ветерана Великої Вітчизняної війни (саме такі типи «ветеранів» воювали в загороджувальних загонах) невдовзі можна буде заробити до семи років ув'язнення. Тож у тому паралельному до цивілізації світі з кадебістським недопалком на троні усі чекали на камбек з чекістом.
Та московські власті, за інформацією Бі-Бі-Сі, нібито вже визначились самотужки і докладають зусиль до правильного онлайн-голосування – за татарина. І якщо Луб'янка програє пам'ятник Страстному бульвару, значить, чутки про уражену Паркінсоном Бліду Моль не такі вже й перебільшені?
Та, зрештою, яке нам діло до сусіди-мокшанина з хронічним менінгітом, котрого наразі обсіли думи про увіковічнення своїх монстрів у граніті? Наш місцевий ідіотизм бере ексклюзивною екстравагантністю.
Чергову безглузду витівку Зе з показним патріотизмом, котрий вирішив 30-річчя Незалежності притягнутої до нього за вуха країни ознаменувати встановленням якомога вищих флагштоків в обласних центрах, Полтавська облдержадміністрація запланувала втілити у сквері пам’яті Героїв України, колишній площі Леніна. Депутати Полтавської міськради вже мудрують над виділенням чотирьох соток комунальної землі під щоглу з прапором, яка потягне «на Ґіннеса».
І нехай би гралися зайди (натяк на харківських, якщо що) в буржуазний націоналізм, якби не вартість цього вивихнутого проєкту! Панове, візьміться за що-небудь постійне – бюджет вгатить за ту довгу тичку з прапором 10 мільйонів гривень! Наших з вами податків.
А що може лягти, подивіться на укладену минулим листопадом тротуарну плитку під парканом нинішнього ДБР і далі від СБУ до євробарахолки. Зо два десятки плиток не витримали різко континентальних перепадів температур нашого вже мало не середземноморського регіону і «несподіваних» для полтавських широт дощу зі снігом – тріснули навпіл. Бордюр невпинно кришиться на складові інгредієнти, і платник податків на власні очі упевнюється, що підрядник пан Шалва Ісаян з претензійної шарашки «Лідер Строй» з цементом точно перехімічив.
Тим не менше, вже отримавши 6,4 млн. грн. з 9,2 млн. кошторисних. Хтось має сумніви щодо кваліфікації того «лідера», який буде встановлювати щоглу?
Наша Українська Незалежність ще має шанса встояти. А «труба» буде тим, хто до неї примазався. Надто оптимістично? Чи таки слід дати копняка? Для прискорення процесу?