Тут і зараз відбувається довготривала борня на виснаження. Тож, або ми російських окупантів, або вони нас і третього не дано...
Веселі дні, правда? Дратують голоси на заході у стилі «щось українці повільно рухаються, то давайте не давати їм більше зброю».
Справедливо дратують, але варто ще подивитися що ми маємо вдома. Бо здається, що в дуже багатьох уже вкорінилася думка, що ми не можемо програти.
Це жорстока помилка! Ми програємо в той момент, коли критична маса громадян остаточно почне сприймати війну як АТО.
Може хтось не зрозумів, але ми виграли перші битви завдяки напруженню всіх зусиль і спрямуванню всіх можливих засобів на перемогу. Це один із головних уроків, які засвоїли далеко не всі.
Для певної касти війни взагалі не існувало, дехто бачив її, коли росіяни стояли біля воріт Києва. Потім війна відкотилася і з'явилася спокуса жити так, як раніше.
Можна скільки завгодно справедливо дратуватися надмірною обережністю і подекуди боягузливістю багатьох вестернів. Нерозумінням природи цієї війни, сліпими ілюзіями щодо росіян тощо.
Але у скількох із нас є ті самі ілюзії чи просто цинічний ігнор реалій. З усіма цими оголошеннями про те, що прибуток компаній на оборонних замовленнях – це кримінал чи ідіотськими тендерами у той час, як ми критично потребуємо ресурсів.
Ресурсів для змагання із росіянами у різних технологічних компонентах війни. Вони вкладають шалені гроші у той же FPV-сегмент.
І, якщо не докласти зусиль та ресурсів ще вчора, завтра ми в цьому компоненті прогаємо безповоротно. На полі бою це вирішує дуже багато, і це лише один приклад.
Якщо ж на повноцінний запуск оборонки треба до 10 років, то вважайте, що 2 з них (якщо не брати точкою відліку 2014, а краще 1991), ми вже пройшли. У нас нема 8-10 років на створення свого військового літака.
Хоча до наступної війни це треба було б зробити (нам відверто кажуть, що у цьому компоненті не дадуть нам стільки скільки потрібно). Ресурси у противника незрівнянно більші, і в багатьох компонентах він прогресує.
Це на той випадок якщо хтось думав, що можна виїхати на "Бредлі" та "Леопарді" і русня просто розбіжиться. Рано чи пізно наші надії на західну допомогу зіткнуться з тим, що ми самі напрацювали.
Комплексно стан справ можуть оцінити спеціально навчені люди. Але мораль цієї історії така, що ми знаходимося в точці, коли ще нічого не вирішено і нічого не добігає кінця.
Виконання нашої задачі складніше хоча б тому, що росіяни навіть не вигравши війну остаточно, можуть досягти мети. Тож сьогодні кожен має усвідомити те, що перемога у війні, тим більше, такій як зараз, неможлива без повного залучення суспільства, без напруженням всіх можливих зусиль.
Зокрема зараз, коли відбуваються важкі бої в рамках кампанії на Півдні та Сході. Їх результати будуть мати вплив і на подальші події у нас вдома й у цьому несправедливому до нас світі; драматургія цієї історії куди глибша, ніж серіалу про Поворознюка.
Без повного занурення у справу, тотального прикладання всіх зусиль, перемоги у цій війні, результату не буде. Тим, хто вирішив жити як раніше, на це начхати звісно.
Поки ми самі не демонструємо відповідного налаштування, не треба дивуватися, що люди за кордоном ставлять наївні питання про те, що нині відбувається на фронтах і у тилу. Ми ще не перемогли!
Цей наступ не останній, оскілтки резерви у ворога більші, ніж на 2-3 тижні й 2-3 обстріли. Ми багато досягли, але ще більше маємо зробити.
І ні, це не значить, що треба тепер забитися в куток і плакати, але треба тяжко працювати, чітко тримати у голові мету. А стадіон біля польського кордону можна буде збудувати потім.