Якщо злу не можна не чинити опір, зло множиться й шириться у часі та просторі. Зло має бути покаране і знищене, іншого шляху немає.
Будь-які соціальні режими борються за право багатіти, натомість авторитарні — залишатися при владі. Просто у кожного є побічні ефекти: для соціальних — мир на будь-яку ціну, для авторитарних — війна з внутрішнім та зовнішнім ворогом.
Отже, ідхід адміністрації Дональда Трампа — це знецінення українського опору агресії. Ілон Маск буквально вказує, що опір тільки збільшує кількість жертв і більше нічого.
Такий підхід у кращому разі наївний, а в реальності — цинічний та підступний, адже вибір у нас наразі не між війною та миром, а між Бахмутом та Бучею. Або між кризовим менеджментом і перспективою руйнівної турбулентності.
Але цінність опору не тільки у шансі відбитися від навали й уникнути гіршого сценарію. Впертий опір агресору — це ще й наша інвестиція у «світ заснований на правилах», який є єдино можливим середовищем існування таких країн як Україна.
У теорії, за підтримку «світу заснованого на правилах» мало б відповідати міжнародне право і розбудована навколо нього архітектура безпеки. Але теорія добре працює, коли треба рятувати Кувейт від Іраку.
У випадку російського імперіалізму міжнародну спільноту охоплює параліч, а згодом починає розїдати корупція. Якщо ж агресора неможливо покарати за всіма належними процедурами, то єдина можливість приборкати його — збільшити ціну експансії.
Кволий опір заохочує агресора. Потужний — змушує замислитися над ризиками, чи принаймні довше зализувати рани після бійки, а тому, чим більше в світі запеклого опору агресорам, тим менше у світі агресій:
Навіть коли перспектива здолати агресора непевна, опір має рацію. Висловлюючись зрозумілими Трампу бізнес-категоріями, на глобальному ринку резистентності (опірності) демпінгувати безрозсудно.
Агресор також діє в цій парадигмі. Проте його мета — зробити невиправдано високою ціну опору для самої жертви.
Прикро, коли голоси «партнерів» співзвучні спробам ворога девальвувати наш опір. Але додатково принизливою є ця зверхня спроба вказати Україні на її місце — чимдуж рятувати себе і не лізти зі своїми міркуваннями у проблеми глобальної безпеки.
Що далі чекає на залишки «світу заснованого на правилах» (або принаймні на стримуванні і противагах) – не наша з вами справа, не наш рівень... Ні, весь попередній досвід вимагає протилежного!
Наразі важко сказати, чим завершиться для України російська агресія. Але вже не викликає сумнівів, що за ці 3-11 років Україна дорогою ціною встигла зробити величезний позитивний внесок у кращий і безпечніший світ.
За це Україні повинен подякувати Тайвань, а можливо і Казахстан, Сакартвело, Білорусь. Сама ж Україна мала б подякувати за два десятиліття миру (до 2014 року) героїчним чеченським моджахедам.
Із думкою про це згадую на київських вулицях лютого 2022 року написи «Добро пожаловать в ад», — фраза, з якою зустрічали федералів вулиці Грозного в грудні 1994-го. Не сумніваюся, якщо колись рашисти попруть, наприклад, на Таллінн, вони прочитають на його стінах: «Русский военный корабль, иди на х*й».
Автор – Максим Майоров, аналітик Центру стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки