84 роки тому у прикордонній парохії Суомуссалмі сталася велична битва. Дарма, що серед окупантів були уродженці підсовєцької України.
7 січня 1940 року на Раатській дорозі фінські захисники знищили ворожу військову колону. Це найвідоміша у світі перемога Суомі у «незнаменитій» Зимовій війні, бо відбулася не на «лінії Маннергейма».
Понад місяць точилися запеклі бої на Півночі у суворій, болотистій та лісистій місцевості Кайнуу на околиці поселення Суомуссалмі. Це була битва, якою Червона армія прагнула «розрізати» фінляндські землі буквально навпіл, але зазнала невдачі.
Роки минають, а у московитів стратегія не змінюється: як тоді йшли довгими колонами за швидкою перемогою, так наприкінці лютого 2022 року дерлися з парадними одностроями в Україну. Не склалося в обох випадках...
СССР розпочав війну із повномасштабного нападу на всій протяжності державного кордону — від Терійокі на півдні до Петсамо на крайній півночі у Заполяр'ї. Суомуссалмі якраз знаходилося у центрі фронту, розтягнутого на понад півтори тисячі кілометрів.
План червоних окупантів був простий: якнайшвидше просунутися до міста Оулу на березі Ботнійської затоки, щоби слабозаселена Північ, яка має кордон зі Швецією та Норвеґією, не змогла нічим допомогти на противагу густонаселеному Півдню, де розгорнулися найголовніші бої. Ніхто у командуванні фінляндського війська не чекав нападу ворога на Суомуссалмі через складність природно-географічних умов, адже було відомо, що по той бік кордону на совєцькій стороні доріг просто немає, тож важка техніка не здатна буде підтримувати хоч якийсь наступ піхоти.
На превеликий жаль виявилося, що все ж могла. За короткий час (весна-осінь 1939 р.) у так званій Біломорській Карелії руками репресованих «ворогів народу» різного етнічного походження у лісовій гущавині споруджено кілька ґрунтовок і постів для складування фуражу з амуніцією. У купі це сприяло раптовому і швидкому просуванню вглиб Суомі, проте погода завадила здійснити намічене.
Ворог напав на Фінляндію зненацька на світанку 30 листопада 1939 року із двох напрямків — через село Юнтусранта та поселення Раате, прагнучи взяти у горезвісні «кліщі» парохію Суомуссалмі. Прикметно, що населення Юнтуранти навіть не встигли евакуювати, тому залишилося в окупації, що для тієї війни було великою рідкістю.
(Після підписання Московської мирної угоди 13 березня 1940 року СССР обіцяв віддати захоплених у заручники цивільних з Юнтусранти в обмін на полонених червоноармійців. Особливо тих, хто встиг попросити політичного притулку в уряду Суомі).
Решту прилеглих населених пунктів усе ж евакуювали за лічені години до приходу Червоної армії; Суомуссалмі на про всяк випадок ще й спалили, тому загарбники зі Сходу застрягли там мерзнучи від лютих морозів і голоду. Єдина дорога не задовольняла нагальні потреби окупаційного контингенту, бо вщерть була заставлена возами, панцерниками, вантажівками та гарматами, що стали ціллю фінських захисників.
Першою «під ніж» у боях за Суомуссалмі пішла 163-тя стрілецька дивізія; весь грудень їй вдавалося тримати оборону на займаному терені, але війська полковника Ялмарі Сійласвуо оточили загарбників, прирікши на смерть. Практично не маючи жодної техніки, достатньої кількости зброї та медикаментів для поранених, фінські захисники під його командуванням зуміла розгромити більш ніж удвічі переважного супротивника.
Зрештою абияк кільком сотням червоноармійцям із лав 163-ї СД усе ж вдалося кригою озера Кіанта, кинувши панцерники, гармати, вантажівки та втративши не менш як 3000 товаришів пораненими, вбитими та зниклими безвісти. Тут принагідно варто навести повідомлення народного комісара внутрішніх справ Лаврєнтія Бєрії до диктатора Іосіфа Сталіна від 2 грудня 1939 року:
«Обставини складаються таким робом, що у червоноармійців промокають чоботи. Не маючи можливості вчасно обігрітися і висушити онучі, бійці застуджуються та обморожують собі ноги. Ампутація кінцівок й гангрени стають нормою для фінського фронту».
Що й казати, здебільшого тоді всі бойові дії відбувалися за температури -30-40°C. А невеликі мобільні загони фінів мали у лісах купу схованок зброї та продовольства, були одягнені в білі маскувальні халати.
Тож влаштовували засідки й за потреби відходили на заздалегідь підготовлені позиції. Проте ще менше пощастило зібраній у підсовєцькій Україні 44-й Щорсівській стрілецькій дивізії, яку відрядили на Північ рятувати оточених у Суомуссалмі колег у нещасті.
Опинившись на чужині серед засніжених лісів, на уродженців Житомирщини, Київщини, Черкащини, Полтавщини та Чернігівщини також чатувала загибель. Їм не вдалося навіть дійти до вказаної парохії, застрягши безпосередньо на вузькій Раатській дорозі, де і два танки не роз'їдуться.
За кілька днів боїв 44-та СД дивізія фактично перестала існувати — із 14 000 (за приписом) особового складу втрати становили від 4500 до 9000 вояків, у полон потрапило не менше 1500 українців. Більшість червоноармійців були одягнені у літній однострій часів «Польської кампанії» вересня 1939-го, не вміли користуватися лижами та губилися на відверто ворожій до камінчика і кущика місцевости.
У своїх спогадах совєцький воєначальник і командувач 7-ї армії, яка намагалася прорвати «лінію Маннергейма» на Карельському перешийку, Кірілл Мєрєцков також відзначив, що найтяжчу долю довелося випробувати на фронті саме українським червоноармійцям. З його слів, вони мусили спокутувати «гріхи петлюрівщини» (ніби мало було нашому народові Голодомору-геноциду, влаштованого московитами!):
«Доволі гірка ситуація постала перед іншою дивізією, перекинутою на фронт з гарячого українського степу без попереднього вишколу бійців в умовах місцевости з дрімучими лісами, болотами, скелястими пагорбами та глибокими снігами. Вона опинилася у цілком незвичайному для неї становищі та зазнала тяжких втрат. Але війни не бувають без втрат».
Фінляндські ж оборонці навпаки пересувалися лижами напрочуд легко й швидко, це у них було у крові, завдаючи несподіваних ударів із різних боків і розрізаючи колону Червоної армії на улюблені для Кремля «котли» невеликого розміру. Далі застосовувалася вся наявна зброя, крім літаків, яких тоді бракувало.
Без належного екіпірування, із підбитою технікою, що вийшла з ладу у боях і стала захаращувати дорогу, 44-та СД не мала шансів противитися — її залишки (лічені десятки червоноармійців) лісами й болотами зуміли доповзти до кордону у Карелію, де на них чекала аж ніяк не тепла зустріч, але трибунал та ешелони із «вовчим квитком» за Урал. Командира Алєксєя Віноградова розстріляли перед строєм. Своєю чергою, фінляндці отримали величезну кількість трофейної зброї та техніки.
Доповідні записки чекістів, оприлюднені після розвалу соціалістичного табору, свідчать про хаос у командуванні та непідготовленості Червоної армії до бойових дій на теренах Суомі. Звичайною справою під час війни була погана координація підрозділів і відсутність зв'язку між ними, «дружній вогонь», затримка евакуації поранених, залишення боєприпасів без нагляду, брак палива для техніки, голод і холод.
Очевидно, не лише патріотизм фінів, а й збіг обставин — надзвичайно сувора зима із тяжким станом совєцького вояцтва, ослабленого сталінськими чистками у 1937-1938-му — стали головними чинниками успішної оборони Суомі під час Зимової війни. Місцевість від Раате до Суомуссалмі згодом прозвали справжньою «Долиною смерти», що закономірно через кількість пролитої крови та відданих життів.
Без перебільшення, досягнутий угрупованням полковника Сійласвуо успіх на теренах парохії Суомуссалмі не тільки убезпечив цю ділянку фронту, а й сильно підняв бойовий дух фінів; вони запекліше стали бити ворога всюди, де бачили. Хоча переломити хід війни, на жаль, не зміг, оскільки агресор переважав у зброї та живій силі, котре для Кремля було й залишилося дешевим «гарматним м'ясом».
У 1998-му нащадки тих українців, що полягли безславною смертю у снігах Суомі відкрили перший пам'ятний знак у вигляді каменю з металевим хрестом, а вже з 11 років його замінив гарний меморіал у вигляді Оранти з рушником. Неподалік знаходиться братська могила, в якій лежать 79 невідомих до тепер солдатів.
Заасфальтована Раатська дорога продовжує своє існування як частина траси №912 регіонального значення, проте зі статусом музейної пам'ятки. При в'їзді зі сходу до Суомуссалмі фінляндці спорудили великий меморіал Зимової війни із 17 тисяч валунів і 105 дзвіночків у центрі, кожен з яких символізує один день того далекого бойовища минулого.