Літературний критик і публіцист Віссаріон Бєлінський (1811-1848) хоч і називав себе "російським патріотом", але насправді не любив вітчизну.
Про це свідчать рукописні записи, залишені уродженцем фінляндської фортеці Свеаборґ у першій половині XIX століття, оприлюднені тільки після повалення царату.
Ось, що писав Бєлінський за рік до смерті у листі до одного зі своїх приятелів, який мешкав у Парижі (наводимо мовою оригіналу без виправлень і скорочень – прим. ред.):
«Она [Россия] представляет собою ужасное зрелище страны, где люди торгуют людьми, не имея на это и того оправдания, каким лукаво пользуются американские плантаторы, утверждая, что негр – не человек; страны, где люди сами себя называют не именами, а кличками: Ваньками, Стешками, Васьками, Палашками; страны, где, наконец, нет, не только никаких гарантий для личности, чести и собственности, но нет даже и полицейского порядка, а есть только огромные корпорации разных служебных воров и грабителей».
Водночас як "істинний русскій" Бєлінський не шкодував критики й на адресу українців, звавши їх "малороським плем'ям", що нібито немає власної минувшини й заслуговує на скніння:
«Малороссия никогда не была государством, следственно, и истории, в строгом значении этого слова, не имела. История Малороссии есть не более, как эпизод из царствования царя Алексея Михайловича... История Малороссии – это побочная река, впадающая в большую реку русской истории. Малороссияне всегда были племенем и никогда не были народом, а тем менее – государством.
Несмотря на вероломство, предательскую жестокость и клятвопреступничество буйного сейма польского, столько раз казнившего малороссийских депутатов, никогда но бывало недостатка в новых депутатах, с непонятным простоумием стремившихся в раскрытую пасть католического чудовища. Сколько раз малороссияне брали верх над поляками в кровопролитных войнах с ними, и между тем это нисколько не подвигало вперед их дела. Отчего же это? Оттого, что и так называемая Гетьманщина и Запорожье нисколько не были ни республикою, ни государством, а были какою-то странною общиною на азиатский манер».
Натомість, як стверджує професор Українського вільного університету і Мюнхенського університету Людвиґа-Максимиміліана Юрій Бойко-Блохін, українофоб і русофіл Бєлінський відіграв величезну роль у розвитку російської літературної критики, соціологічної та філософської думки.
Саме цей авторитетний "хороший русскій" спонукав Миколу Гоголя відцуратися українського коріння, а так звану "українську проблематику" зробив наріжним каменем існування проімперські налаштованого російського суспільства на ментальному рівні.
«Вся його творчість пронизана шовіністично-великодержавницькою поставою. Для Бєлінського було більше, ніж досить, щоб побачити те, чого не вміла ще бачити більшість його навіть найрозумніших сучасників. І він став до запеклого бою проти українства», – зазначає Юрій Бойко-Блохін.
Між тим, "Останній Бастіон" нагадує читачам, що більшовицькі окупанти, котрі створили "культ Бєлінського", ніколи не були винахідниками чи творцями, радше вмілими крадіями, котрі запозичували чуже, називаючи своїм.