Пророк нації Тарас Шевченко щиро вірив, що «прийде наш Вашинґтон із праведним законом» і все зміниться. А що, коли не на того ставили?
На світлині нижче бачите розкішний церемоніальний палаш Олівера Кромвеля. Того самого анґлійця, який майже 400 років тому підняв повстання проти свого короля, у кількох битвах розбив його війська і вивів свою державу зі стану занепаду та кайданів абсолютної монархії.
У ті дні все королівське майно було передане до державної скарбниці, а кошти на розбудову вже «нової Англії» тоді стягували із переможених прибічників короля. Так, Олівер Кромвель тоді фактично стояв на чолі Туманного Альбіону, але коли йому піднесли корону і просили стати королем, — той відмовився, покликавшись на те, що він — не гідний.
От і приходять до голови різні аналогії із давньої історії, коли стаєш свідком такої колотнечі, яка знялася в Україні після останніх заяв америкаснкього президента Дональда Трампа. У чомусь такі аналогії чимось схожі, а у чомусь — точно ні.
Додам, що 3 вересня 1658 року Олівер Кромвель помер, однак в Анґлії згодом почалася так звана смута. 28 травня 1659 року парламент країни зобов'язав ексгумувати тіло Кромвеля разом із тілом його матері, офіційно звинувативши у регіциді (царевбивстві).
Новий анґлійський парламент засудив (як би це дико не звучало) тлінні останки Олівера Кромвеля до... посмертної страти! Отже, 30 січня 1661 року, те, що ще залишалося від тіла Олівера Кромвеля було викопане і виставлене на 6-метровій дерев'яній палі біля Вестмінстерського абатства.
Але, наприкінці 1680-х років отá паля із настромленою на неї головою Кромвеля була зламана, а саму голову тоді викрали. І впродовж майже двох наступних століть Оліверова голова зберігалася у різних приватних колекціонерів і у музейних збірках, аж до 25 березня 1960 року, коли її остаточно захоронили у Сідні-Сассекс-коледжі у Кембріджі.
Так от, нині у багатьох із нас зараз панує думка така: Україна опинилася на крайній межі, бо ніхто не знає, як вирішать її долю два світових імперця там — за зачиненими дверима, куди саму Україну — не пустили. Але у минулому є маса прикладів, коли навіть потужні держави опинялися у незрівнянно скрутнішому положенні, ніж наша Україна у ці дні; і якось виживали.
А, чому виживали? — Бо у більшості випадків у державі знаходився хтось, хто в останню мить ніби висмикував її із прірви: не дав її поділити зовнішнім недругам і запобіг спалаху внутрішнього протиборства.
Отож, чи діждеться нинішня Україна свого Кромвеля чи все ж шевченкового, Вашинґтона? Звісно, хотілось би тут закінчити отим Тарасовим: «А діждеться таки колись...».