У цьому році 140-річниця з дня народження видатного педагога та митця Василя Верховинця.
Василь Миколайович народився 5 січня 1880 року на Станіславщині (тепер Івано-Франківщина) на території тодішньої Австро-Угорської імперії. У 1899 р. закінчив Львівську учительську семінарію і розпочав кар’єру педагога, а згодом артиста і співака у народних театрах Галичини. Зокрема у «Руському народному театрі» був провідним артистом у музичних постановках.
З 1906 року працював диригентом і артистом у колективі, куди його запросив Микола Садовський. Верховинець покидає рідну Галичину і переїжджає до Києва, який тоді був частиною Російської імперії. Саме тут у 1907 році він знайомиться з артисткою Євдокією Долею, яка стала йому дружиною.
У цей час Верховинець грав у різних театральних постановках, а згодом став диригентом і хормейстером. Зокрема митець ставить танці майже до всіх театральних постановок. При цьому Верховинець був не лише талановитим митцем, а і справжнім науковцем любителем свого народу: використовуючи гастролі намагався в кожному регіоні України дізнатися більше про народні пісні, танці тощо.
У 1912 році він видає працю «Українське весілля», а за рік – «Українські танці». Праця «Українське весілля» стала першою роботою, у якій було зібрано записи весільного обряду, танці, ноти, хороводи, проведено ґрунтовний аналіз стосовно розвитку обрядовості і її педагогічного та виховного впливу на тодішні суспільства. Друк цього твору та його поширення в Україні сприяли зростанню національної свідомості, збільшення популярності національної культури.
У 1915 році Верховинець йде з трупи Садовського до іншого колективу, де стає відповідальним за хореографію та диригентом. У 1919 році, в умовах розгортання Національно-визвольної революції та громадянської війни, переїхав до Полтави та почав викладати хоровий спів на курсах імені Миколи Лисенка, паралельно працюючи у Полтавському вчительському та Київському музично-драматичному інститутах. Тут же він завершує і видає свою працю «Теорію українського народного танцю».
На початку 1920-х років Верховинець починає працювати у Полтавському інституті народної освіти (ПІНО), де очолив кафедру мистецтвознавства. У 1923 році митець видав «Весняночку» – працю, у якій він зібрав дитячі ігри з піснями. Педагогічне і виховне значення цієї збірки величезне. У ній В. Верховинець скомпонував фольклорні твори та музику М. Лисенка, П. Козицького, А. Конощенка та багатьох інших.
Протягом 20-х рр. XX століття авторитет Верховинця ріс: він працював у Полтаві, Харкові. Всюди був бажаним гостем і вважався фаховим спеціалістом. Однак туман репресій над митцем густішав. У 1927 році його арештовують, більшовики інкримінують Верховинцю участь у «Спілці визволення України». Однак реальних доказів знайдено не було, відтак Василя Миколайовича відпустили.
У 1930 році в Полтаві він заснував жіночий колектив театралізованого співу «Жінхоранс» (Жіночий хоровий театралізований ансамбль). Особливістю і новаціями було те, що жінки під час співу за допомогою рухів намагалися передати образ і події. У цей час він також доклався до створення фільму «Коліївщина» у якості актора і керівника хору.
У кінці грудня 1937 року митця знову заарештували. Йому інкримінували участь у націоналістичній організації, яка ніби то мала на меті повалення радянської влади, а також шпигунство на користь Польщі. У багатьох дослідників зустрічається інформація про шалені тортури до митця, які зламали його і змусили зізнатися у тому, чого він не робив. 10 квітня 1938 року митця засудили до розстрілу, який привели до виконання наступного дня.
Дружину митця – Євдокію заслали до Казахстану. Там вона пережила війну і повернулася до Полтави вже після відходу німців. Померла у віці 103 років у 1988, переживши на 50 років свого чоловіка.
На сьогодні спадщина Верховинця ґрунтовно вивчається. Особливо варто виокремити праці Наталії Дем’янко – доцента кафедри музики Полтавського національного педагогічного університету імені В.Г. Короленка, навчального закладу, де багато років працював митець.
Василь Миколайович ставити собі за мету сформувати національну культуру молодого покоління, передати їм духовні надбання українського народу, зробити все, аби малеча у майбутньому змогла розширити духовні здобутки й спадщину. Це очевидно пробачити більшовицька влада митцю не змогла.