Східна Європа — справжній духовний резерв Західної, а Україна — її центральна ланка. Дарма, що про це всі свідомо забувають.
Історії воєнних поразок Ґасударства Рассєйскаґо демонструють як мінімум 2 закономірних моменти. Ось вони:
Однією із найбільш приголомшливих воєнних невдач Московського царства на світанку його історії була Лівонська війна (1558-1583), що почалася за здравіє, а скінчилася за упокій Іван IV Васіліча. Але держава його встояла, і навіть уникла територіальних втрат (навалявши туркам у Молодях і втримавши Псков).
Зате Лівонський орден і Велике князівство Литовське, на яких і було спрямоване вістря московської агресії, припинили за цей час існування — Лівонію розібрали на запчастини, а Литву поглинула Польща, що й стала в середньостроковій перспективі вигодонабувачем цього великого європейського конфлікту.
Ну, а в далекостроковій перспективі Москва із лишком взяла реванш, адже невдачі у війні стали одним із головних тригерів Опричнини (1565-1572). Вона й зламала хребет феодальній аристократії — продуценту анархії та сепаратизму, посиливши інститут самодержавства, що забезпечував високий рівень соціальної дисципліни й концентрацію матеріальних ресурсів.
Опричнина перетворила московський царат на велетенський кулак, що став молотити і по Польщі, і по турках, і по татарах, і шведу з балтійського вікна грозити. А ще ж не забуваймо про утиски поневолених корінних народів від Неви до Ками із Волгою.
У переможній же Польщі навпаки закріпилася феодальна республіка зі слабкою центральною владою і сильними становими інститутами (сейми, сеймики), що призвело до економічної стагнації, адміністративного паралічу і втрати державності. Але згодом Варшаву таки Москва підкорила.
Ще одна тяжка поразка спіткала росію у Великій Східні (Кримській) війні, що теж почалася за здравіє, а скінчилася за упокій Ніколая I Палича. За турків у 1853 році вступилися технологічно розвинені Британія та Франція із бідною Сардинією — і відстала «страна рабов, страна господ» зазнала фіаско.
Але поразка у цій війні 1856 року дала старт реформам, що пожвавили економічний розвиток, відкрили соціальні ліфти та дали сили для нової експансії. А турки, втішені перемогою (підпертою чужою зброєю) закисли у своєму обскурантизмі та вже через пару десятиліть, коли європейська кон'юнктура була не такою для них сприятливою, були биті «русскім аружиєм» на Кавказі й Балканах.
І Афґаністан, на якому скрутила в'язи червона імперія зла, теж важко назвати успішною країною: 10 років війни (1979-1989) перетворили його на випалену землю та заповідник фундаменталізму. Релігійний фанатизм, що давав сили для тривалої партизанської війни, став гальмом для мирного розвитку...
Тому свідома частина українського суспільства повинна чітко усвідомлювати, що поразка Москви ще не тотожна перемозі України. А отже, маємо докладати всіх зусиль, щоби «на виході» постала сильна, суверенна, національна Українська Держава, де українська людина, що витримала всі хвилі асиміляції, почувала б себе господарем, а не прислугою колоніальної адміністрації.
Українська нація — не резерваційний релікт для туристів чи піддослідний матеріал для міжнародних «філантропів» з їхніми божевільними програмами «political nation-building», від якого смердить етноцидом і «новой істарічєскай общнастью». Ба більше, відверто тхне перемотаною красноґвардєйською портянкою, занесеного із Заходу московського кирзового чобота.
Якщо цього не станеться, то поразка Кремля стане всього лише відтермінуванням сумнозвісного «аканчатєльнаґо рєшенія украінскаґо вапроса». А з українським питанням — і всього європейського, бо ми — не лише щит, але меч Європи.