Історія вчить, що кожне рішення має наслідки. Українці досі цього не збагнули, а тому постійно й добровільно стрибають на ті самі граблі.
Нині (30 серпня) минає 5 років як почав роботу найдовший в історії України парламент. Починав він зовсім погано — наслідуючи російські зразки роботи в режимі «скажений принтер», але згодом ситуація дещо змінилася і парламент знову став принаймні місцем для дискусій.
Але головна без перебільшення «родова травма» цього скликання залишається неподоланою — Верховна Рада України втратила політичну суб'єктність; навіть крихт не лишилося. Вітчизняний парламент de facto перетворився на віддалений підрозділ Офісу Президента.
Важливі ініціативи блокуються роками лише тому, що внесені представниками опозиції чи просто не санкціоновані президентом і його офісом. Така «завчена безпомічність» Верховної Ради значно знижує ефективність роботи.
Що й казати, авторитет парламенту, що безумовно є проблемою для української державності й демократії, підірвано. Такого не було навіть у роки узурпаторів Леоніда Кучми та Віктора Януковича
Водночас у ті, на жаль, нечасті, моменти, коли, перш за все зусиллями опозиційних фракцій, вдається об'єднати депутатів навколо національних, а не партійних чи особистих інтересів, парламент демонструє здатність ухвалювати якісні державотворчі рішення. У рамках концепції «Армія, мова, віра», на критиці якої нинішня більшість прийшла до влади.