Оцей дует ви чули? Як – ні? Він звучить із листопада.
Шаблонів у сприйнятті ситуації з виявом «задушевної» братерської приязні мокшанців до «неправильних» сусідів безліч. Фінальні прогнози в усіх шаблонах практично суголосні: нападу РФ на Україну не уникнути.
Станеться це після, як попросив товариш Сі, виконання норвезького гімну в Пекіні на честь сукупного медального заліку скандинавів?
8 березня – у пам'ять про «марш порожніх кастрюль» американських текстильниць 1857 року, який пізніше за ініціативою невгамовної Клари Цеткін переріс у міжнародне чоловіче токовище на честь прекрасних дам включно з Крупською? На Паску? У Міжнародний день солідарності трудящих? На день рибалки?
Солідні завсідники політичних ток-шоу сходяться на тому, що дату «Ч» вгадати неможливо, вона залежить від того, з якої ноги встане бункерний щур і яка та куди його муха вкусить. А правда взагалі ню: війна вже почалася вісім років тому – 20 лютого 2014 року. Поґуґліть медаль «За возвращение Крыма».
Автор родом з тих часів, коли запитання «чи хочуть руські війни?» у кращому випадку заганяло співрозмовника в ступор, а у гіршому – за нього можна було отримати по запитальнику. Як Шуфрич від Бутусова.
Ми, у тих молодих 50-х часах минулого століття ще совки совками, хизувалися Панасом Мирним. Атомом. Ейзенхауер з Аденауером снилися юним ленінцям винятково разом з найстрахітливішою людиною на земній кулі – колгоспним об'їзником дідом Кирилом. Той вовкулака так само ревно, як і прокляті реваншисти свій капіталізм, боронив від хлопчаків поле з неймовірним смаколиком – зеленим горохом.
У 60-70-ті ми однією ногою вже жили при комунізмі і були готові всі як один усією моццю мирного Панаса стати на захист до нутра кісток руських Фіделя Кастро і Патріса Лумумби. Нас не поінформували, що Анжела Девіс лесбіянка, то ми й за неї були готові ув огонь і у воду.
Нам ще було спробували наказати гордитися тим, що саме нас братній афганський народ попросив захистити його макову революцію, але ми вже подорослішали, і гордість не зайшла. Дорослішання далося дорогою ціною – за інтернаціональну емпатію руських перестарків й українці заплатили 3087 життями.
Й за усіх часів ми, усі вже практично «руські», криком кричали – не хотіли війни! Щоправда, деінде спідтишка, а загалом, не криючись, активно підвойовували. Лякаючи світ все тим же Панасом. Мирним Атомом. Розчинитись у вареві «єдиного радянського (читай – русського) народу» з посмішкою дебіла на обличчі, просвітленому розвинутим до ручки соціалізмом, не дали 80-ті.
Сором'язливо відволікаючись від недолугостей пошуку свого українського шляху у 90-ті і далі, констатуємо:
якась дещиця суспілля, що усією неофітською душею потяглася до європейських цінностей, додому!, змогла захистити вибір, налаштувалася і себе, і державу зробити придатною для існування, а, дивись, у перспективі – і процвітання.
Інерційне бидло – одвічна і головна загроза українству – доточило нам випробувань, віддавши владу невігласам розмовного жанру у час, коли таким затребуваним є розум, професіоналізм, досвід і національна ідея...
Бо це переднє слово є спробою банальностями якось стишити злютовану реакцію на поведінку «осереддя людських цінностей», приховати відчуття розгубленості від зникаючої надії на, виявилося, перебільшені чесноти старосвітських амстердамів з Óслами...
Ми ж до тебе усім серцем, Європо! Прикипіли давно! А ви, засранці, виявилися ще більшими мудрагелями, ніж наше совкове посполитство – ваші, європейці, хати стоять не скраю, а взагалі за гібралтарським околом.
Гаразд, знайшовся з десяток пояснень похапливої евакуації посольств з Києва. Це, кажуть, була така демонстративна кампанія. Ну, там синдром Афгану (евакуація людей на шасі літаків – це щось мобілізаційно замежеве!), пріоритети життя співвітчизників, завуальована «серйозність намірів» як «реальна підтримка». Якби ще хтось пояснив географічну і часову різницю підльоту гіперзвукового «Авангарду» з Воронєжа до Києва і Львова. От НАТО «в курсі дєла»: рвонуло відразу до Брюсселя.
Гаразд, від заяв і дідуся Байдена, і пана Блінкена, і партнера з новоспеченої осі сера Бориса, і генсека Єнса Столтенберґа, і прибалтійців з поляками на душі направду стає тепліше. Ще тепліше – від джавелінів. Якщо напружитись, то можна й подих перевести.
Але ж нескінченні фрази про «якщо тільки, так зразу» вже навіть не всіх прісних клоуна заспокоюють – дивакуватий бугорок фракції челядників і той називає закордонні медіа «істериками». Може, хоч після переляку від обстрілу на лінії розмежування до тями прийде. Хоча оте рачкування слуг узбіччям під Світлодарськом відгонить рекламним відосиком – хтось пояснить, чим може конкретно посприяти ЗС України візит Арахамії і Безуглої на лінію розмежування? Було б і смішно, якби не безнадійно ідіотськи.
З пієтетом завжди ставилися до канадійців, чия гостинна земля стала новою батьківщиною для чималого загалу українців. Уклінно вдячні за патрони. Що ж вас так перелякало, земляки? А голос крові?! Чи вже водиця, діаспоро? Ви ж бачите, як вашій дідизні важко з придурками... А отут десь між рядками – і боягузи, і зрадники...
Гаразд, ви, партнери по цивілізації, вісім років впритул не бачите війни в Україні; гаразд, Макрону з Шольцем ще не попадався на очі Мюнхенський договір 1938 року – все якось так: то труби, то вибори, то жовті жилети; гаразд, місцевому недотьопі хоч в очі напісяй, скаже – божа роса.
Зараз ми напишемо страшний рядок, одведи й одступи накликати. Але мусимо: партнери, ви що, чекаєте щоб наступний снаряд влетів в їдальню дитячого садка під час обіду?!
Таке враження, що паризькі мадемуазелі зачекалися на новий візит гусара Ржевського. Так цього разу завітає не поручик-похабник, а щур-імпотент. Чи вам, пацифісти хрінові, вже все одно?!