У 1230-х роках військо так званих «монґоло-татар» розоривши держави фіно-угорських народів у Надволжі, рушило на Захід. На шляху стояв Київ.
Колишнє величне князівство Русь мало дати відсіч агресору зі Сходу. Про це у своєму «Дистанційному курсі історії України» розповів професор кафедри філософії та українознавства Українського державного університету науки та технологій, доктор історичних наук і академік Геннадій Кривчик.
Холодного грудня 1240 року Чинґізиди загарбали Чернігів, Переяслав і Київ. Ворог спалив міста і знищив більшість місцевих жителів, спрямувавши свій погляд у бік Європи, де тоді навіть не очікували на пришестя нового «Божого батога» з азійських степів.
Загони кочовиків пронеслися правобережжям Дніпра, вдерлися до Польщі, Угорщини й Чехії. Не зумівши закріпитися на захід від Карпат, 1242 року вони повернулися назад, ще раз піддавши вогню і мечу Русь; спустошені Київське, Переяславське, Чернігівське князівства увійшли до складу одного із західних улусів — Золотої Орди.
Фактично, збереглося лише Галицько-Волинське князівство на чолі із родом Романовичів (бічна гілка Рюриковичів). 1245 року коронований Папою Римський король Руський Данило (відомий з історії як Галицький) поїхав до ординської столиці у Надволжя для отримання ярлика на управління землями.
Суто формально визнавши залежність від Бату-хана, Данило тим самим намагався виграти час для збирання сил і підготовки вирішального удару по азійських кочовиках. Географічна віддаленість від Орди створювала для цього сприятливі умови: до Галичини майже не навідувалися баскаки, не проводилися тотальні переписи населення із метою обкладання даниною.
Головний обов'язок короля Русі полягав лише у наданні хану допоміжних збройних формувань під час його походів на Польщу та Литву. Наприкінці 1254 року Данило перейшов у наступ проти військ Орди, відвоювавши у «монґоло-татар» землі вздовж Південного Бугу, Случі та Тетерева, проте по смерті галицько-волинського володаря кочовики знову спробували повернути втрачене.
На початку XIV століття влада ординців над Руссю була послаблена політичною боротьбою між ханами, чим скористалися північні сусіди України — литовці. Литовська держава утворилася у наслідок об'єднання близьких до слов'янських племен ятвяґів, прусів, жмуді, земґалу, лотошів та інших, які довгий час не сплачували данину руським князям.
Поодинці племена не могли протистояти ґерманським лицарям-хрестоносцям, які від початку XIII століття почали просування на Північний Схід, і це прискорило процес консолідації різних племен. За часів правління Міндауґаса (1230-1263), утворюється єдине Литовське князівство зі столицею у Каунасі.
Зміцнення Литви відбувалося за умов, коли українські землі (власне Русь) занепали внаслідок «монґоло-татарської» навали. На початку XIV сторіччя наступник Міндауґаса — князь Ґедимінас — захопив Берестейщину і Пінщину, а 1340 року його молодший син Любарт встановив владу над Волинню.
1362 року князь Альґірдас (старший син Ґедимінаса — прим. ред.) розбив на річці Сині Води трьох ординських ханів: братів Хочібея, Кутлубуку, Дімітрія, — закріпившись у Поділлі. Далі литовці приєднали до своєї держави Брянськ, Путивль, Курськ, Полтаву, Переяслав, Чернігів і Київ; за межами залишилася тільки Галичина, Північна Буковина і Закарпаття.
На вказаних землях балтійські володарі проводили політику, що визначалася висловом: «Нового не запроваджуємо, старого не міняємо». Литовські князі шанували православну віру і руську (староукраїнську — прим. ред.) мову, котра стала державною і нею писалися як укази, так і літературні твори.
Така політика схилила місцеве населення на бік чужинців, бо в умовах ординського поневолення руські люди мусили обирати з двох зол меншу, і вони віддали перевагу Литві. Приєднання Русі до Литви й створення Великого князівства, столицю якого перенесли до Вільнюса, закріпило литовців на українських землях і зменшило тут вплив не лише Орди, але і її дітища — Московії.
Проте по смерті Альґірдаса (1377) великим князем став його молодший син Яґайла, який прагнув об'єднання із сусідньою Польщею. Інші його брати розпочали гостру боротьбу за владу, тож мир та спокій надовго покинули великокнязівський престол, хоча в Україні це протиборство і його наслідки не відчувалися.
Також медіаагенція «Останній Бастіон» нагадує своїм читачам, що предки теперішніх українців були різного етнічного походження. І тільки за княжої влади у престольному Києві змогли перетопитися на єдину спільноту.