Путін уникнув долі Мілошевіча шляхом переходу до ролі Хусейна. Не повторити його долю теж є шанс, але тоді доведеться стати новим Каддафі.
Переконаний: те, що зараз відбувається у РФ, набагато важливіше для нашої безпеки, ніж дипломатія. Бо внутрішньополітичні процеси напіврозпаду ворога, параліч у його владних коридорах...
Гарантії безпеки? Сумбур. Особливо на фоні бажання Банкової зробити більшість впливових держав його одночасними гарантами. Яким би не був наступний конфлікт, він буде між представниками пулу великих держав, яких ми записуємо в одночасні гаранти.
Ще проблема: змінити конструкцію, коли ми помітимо її недієвість, буде ох як важко. Але не варто посипати голови попелом – поки це лише ідеї, які висловлюють з нашого боку. Та аж ніяк не глобальні контури правил світопорядку щодо України.
Реалії досі вирішує війна. А причина, за якою московія пішла взагалі з нами про таке говорити – бажання послабити тиск санкцій на одне місце. Тому Кремль, бажаючи нас знищити, досі вдає, ніби з чимось погоджується.
Туди ж віднесіть заяви Мєдінского про те, що росія відступає з Київської та Чернігівської областей. У широкому сенсі слова відходу немає: на Київщині це поодинокі спроби вириватися із місцевості на півночі області. І не заради гуманізму, просто ЗСУ вже наступають на плечі. Десь іде ротація і перебазування сил.
Наприклад, під Курськом збирається чергове угруповання сил рф. Ситуація навіть на найменш важливій ділянці фронту більше впливає на контури української перемоги, ніж перемовини. Це об'єктивні реалії. Як і те, що рф могла б давно припинити агресію і відійти, якби цього хотіла так щиро, як намагається вдавати на публіку.
Вчора США та Велика Британія зробили показові заяви: ані "відведення військ росії", ані укладення мирної угоди між рф і Україною не будуть підставами для скасування санкційного тиску. Наші західні партнери розраховують "виховувати" агресора у довгу, поки самі росіяни намагаються хоч якось зістрибнути з санкцій.
Офіційний Київ, на жаль, бере у цьому побічну участь. Хоча це можна зрозуміти: щодня війна зазнає економічних збитків, вбитих людей та зруйновані міста.
Згадується текст Ніла Ферґюсона, британського історика. Він такий собі прояв британської softpower у впливі на американський простір. Ось це і є позиція Лондона – і вона відмінна від США зараз. Британія хоче більш глибоко втягнути та США у цю недвозначну ситуацію, вустами Ферґюсона натякаючи: воювати лише самій Україні проти Росії, як мінімум, не комільфо.
І я більш ніж певний – ці слова проговорюються Ферґюсоном у рамках певної стратегії, а не як особисті побажання. Британія бажає глибшого занурення США у конфлікт, навіть якщо це не означатиме висадки американських морпіхів у наших містах.
Схоже, США вирішили зіграти з росіянами на українській дошці без дитячого мату. Якби Вашинґтон із самого початку хотів просто припинити агресію чи її попередити – пригнав би в Чорне море кілька кораблів Шостого флоту США з Європи. Ще й підняв би в повітря ланку винищувачів – і все, рф одразу ж припинила б агресивні дії.
Тоді поява лише однієї ланки винищувачів і корабля США примусили росіян відмовитися від штурму Тбілісі, припинивши ескалацію. У випадку зі значно більшою і значно стратегічнішою Україною цього не відбулося. Американці, може, вже й не ті, що у 2008 році. Але джерелом таких рішень завжди виступають не бонзи із Республіканської та Демократичної партій, а значно більш стабільний у своїх підходах Пентаґон.
Не кажіть, що США чогось там "хочуть" або чогось "не хочуть", це все оцінки по першому етапу війни. Інерція американської бюрократії шалена, а от інформація про успіхи України йшла всупереч із публічною лінією. Тож потребувала перевірок і переперевірок.
Ситуація така. Більш активно включитися у війну, яку Україна все ж виграє, для Байдена більш розумно, ніж ризикувати будь-чим у перші дні війни. Тоді єдиним незаперечним фактором була невизначеність. Але я певен, ця історія уже давно не російсько-українська.
Санкції, введені зараз проти РФ, не мають ефекту припинення війни "негайно і вже зараз". Зате містять довгострокові структурні наслідки для Росії. Якою б не була політика цієї країни, сильного ВПК у неї вже ніколи не буде.
Ця війна дає можливість додатково прибрати спадок СССР у вигляді величезних воєнних ресурсів РФ. Певно, неспівмірних з економічними чи політичними можливостями країни.
Це – горизонт, який вочевидь накреслив Захід для Росії на найближчі десятки років. Якою б вона сама не була. Настільки сильної армії, як у СРСР, вже точно не буде. Можливості брязкати зброєю задля отримання економічних і політичних вигод – можливо, теж.
Чому? Бо війна може припинитися. А відчуття небезпеки від самого існування РФ на Заході вже сформоване – зламано опір неформальних ферштеєрів із ЄС, вщент розмазано усі спроби хоч якось зістрибнути для нерішучих. Це я про Олафа Шольца та інших.
Консолідація Заходу тепер більш реальна, ніж до війни. Рішення, що приймаються зараз західними політиками, точно не розраховані лише на сам час конфлікту. Їм, а не нам із вами, належить будувати глобальну архітектуру безпеки. Тому і рішення мають бути у довгу.
Нічого прогнозувати не берусь, та й не треба. Те, що вже встигло відбутися і проговоритися – значно цікавіше за будь-які сценарії, які ми могли уявляти.
Не просто читайте цей текст, а ставте лайки та поділіться – дайте іншим людям можливість побачити за сірими буднями воєнного часу велику гру світової політики. Бо нам у ній є місце, власне росії – вже ні.