Предки українців були різного етнічного походження. І тільки за княжої влади у престольному Києві змогли перетопитися на єдину спільноту.
На цьому наполягає професор кафедри філософії та українознавства Українського державного університету науки та технологій, доктор історичних наук і академік Геннадій Кривчик. У своєму «Дистанційному курсі історії України» він розповів, як із розрізнених племен Наддніпрянщини постав руський (український) народ.
Походження слова «Русь» довгі роки викликає суперечки. Все подалося від другої половини XVIII сторіччя, коли російські професори німецького походження Д. Шльоцер і Т. Міллер у своїх преріях висунули гіпотезу про варязьке походження.
Мовляв, і саму державу Русь заснували не вихідці з полян і сіверян, а чужинці-вікінґи, чи пак нормани. Науковці монархії Романових починаючи від М. Ломоносова, прагнули довести антинорманське, «слов'янське» походження Русі.
Вони відкидали будь-яку участь варягів у державотворчому процесі великого Київського князівства, називаючи державні утворення східнослов'янських племен, що виникли до приходу на Русь вікінґів. Українські ж історики недавнього минулого також стояли на антинорманських позиціях.
Низка іноземних дослідників та сучасних українських вчених вважають, що нормани відігравали певну, але не вирішальну роль у встановленні Русі. Іншу думку має відомий американський історик українського походження О. Пріцак, який виводить слово Русь із мови кельтських племен.
Історичними носіями назви Русь, за Пріцаком, були фризькі купці, що вели трансєвропейську торгівлю і змішались зі скандинавами. Вони утворили на Волзі політичне об'єднання (частину якого згодом поглинув Хазарський каґанат — прим. ред.), котре слов'янізувалось і розвинулося у державну Русь.
На противагу ґерманській (тобто скандинавській) етимології існує припущення про зв'язок слова Русь з іраномовними мешканцями одного з регіонів Середнього Подніпров'я. Їхня присутність засвідчена у місцевих гідронімах: Рось, Роська, Рослава, які походять від іранського ruxs/roxs — світлий.
Носієм етноніма рос (також рус, русь), як вважають прихильники цього погляду, могла виступати одна із сармато-аланських, згодом слов'янізованих племінних груп, що входили до антського союзу племен. Існує ще одна гіпотеза, що слово Русь відображало ще дослов'янську і дотюркську регіональну традицію називати Північне Причорномор'я «Білою світлою стороною», чому відповідав би індо-арійський корінь russ.
Отже, із перерахованих вище гіпотез скандинавська має найбільшу основу у загальному контексті європейської історії тих часів, де IX — середину XI сторіч називають «епохою вікінґів». До слова, вікінґи вплинули й на етнографічні зміни фіно-угорських народів Балтійського регіону: фінів, карелів, естонців.
У період виникнення і становлення Київської держави відбувався процес формування стародавнього руського народу. Давньоруська народність (тобто сирівець української нації — прим. ред.) була сформована в основному з давньоіранських (скіфи, сармати), давньотюркських (гуни, булгари) і давньослов'янських (анти, поляни, сіверяни, деревляни) етнічних груп.
Цей процес проходив під впливом посилення політичної єдності, зміцнення централізації держави, запровадження єдиної релігії — християнства, а також боротьби проти зовнішнього ворога. У межах території Київської держави IX-XII сторіч панувала єдина давньоруська літературна мова як мова державного управління, законодавства, літератури.
На теренах середньовічної Русі укорінялися єдині традиції, звичаї, юридичні норми; склалась єдина матеріальна культура; з'явилась єдина руська етнічна свідомість (літописці, як правило, говорять про Русь як сукупність усіх земель-князівств). Усе східнослов'янське населення органічно прийняло етнонім (назва народу) «руський», «русин», «русич»; консолідувалась елітна верства вищих феодалів Київської держави, що вела свій родовід від династії Рюриковичів, і не поділяла себе етнічно (князь Ігор був скандинавом, а його онук Володимир уже слов'янин).
1321 року, коли литовські війська у битві на річці Ірпінь розгромили об'єднану дружину руських князів, ослаблена постійними міжусобицями Русь була розділена на дві частини: північне — східні її князівства опинилися під так званим «монголо-татарським ігом», а південно-західні — стали легкою здобиччю Литви. Розпочався новий етап української етногенези.
Своєю чергою, медіаагенція «Останній Бастіон» нагадує читачам, що задовго до появи у Заліссі поселення під назвою Москва на берегах Дніпра квітнула «брама Європи». На жаль, внутрішні чвари довели її до загину.