Нащадок козаків Микола Гоголь писав, що українці — «народ за вірою і місцем європейський. А трибом життя й звичаями — цілком азійський».
Якби процитоване вище сказав чи написавх хто-небудь інший, тим можна було б знехтувати. А так експертний висновок, даний ще у 1832 році, залишив надовго рубець зі студентських років.
Про це у своєму приголомшливому дослідженні «Мовне джерело правічного Степу» наголошує славної пам'яті доктор наук і відомий фахівець у галузі загального мовознавства Костянтин Тищенко. Він стверджує, що Гоголів спадок в історико-лінгвістичній царині дослідники дарма ігнорують.
Зрозуміло, що індивідуальна історична схема найсвітлішого розуму у 1830-х роках не могла вийти за межі тодішньої «накопиченої» моделі світової історії ще до появи справжньої археології, джерелознавства, історичного мовознавства. Але якусь
сторону сутності вона, напевно-таки, вхоплювала.
Кажуть, народ дивиться в інший народ, наче у дзеркало, шукаючи у чужому щось своє. Так і Микола Васильович заглядав у праці дослідників, шукаючи коріння нашого народу, що згодом узяв собі на озброєння серболужицький мовознавець-славіст Гінц Шустер-Шевць, розвинувши власну теорію про слов'янство у межиріччі Одри та Дніпра.
Саме з його студій з'ясувалося, що предки українців і серболужичів (з околиць Баутцена й Котбуса) зберегли від часів свого сусідства у ІІ столітті на Азові спільні звукові явища. Зокрема, компенсаторне подовження -о- із подальшим закриттям його в -у-, а в українській далі в -ÿ- та -і-: кунь, вул, двур / кÿнь, вÿл, двÿр / кінь, віл, двір.
Олекса Стрижак був серед уважних читачів тієї праці. З-поміж українських мовознавців він один належно потрактував масштаб відкриття Шустера-Шевця, зробивши з нього важливі наукові висновки.
Вчений мав відвагу написати 1991 року: «Цю паралель, виявлену серед низки інших, поставлено на перше місце невипадково: вона є такою вагомою, що її годі переоцінити. Одним із наслідків цього зіставлення є виявлення історичних коренів української мови, взагалі леґалізується поняття її попередниці — мови праукраїнської».
І Пліній (79 рік), і Птолемей (170 рік) згадують сербів біля Меотиди та адиґів-зихів. Виходить, предки серболужичів були сусідами предків українців 1800 років тому десь на Азові, а згодом за часи Великого переселення народів (300-500) пройшли звідти довгий шлях на захід до Сербії на Дунаї й Лужичини на Нисі, зберігши у мові риси, спільні з мовою праукраїнською.
Вочевидь, і назву Wukrajina слід тлумачити переважно із погляду слов'янізації Степу. Лужицький вектор студій приніс ще не одну «східну» знахідку — рідкісну нагоду проминали дослідники, обходячи увагою схожу на етнонім українців назву полабського плем'я wkrzanie «украни, вкрани».
Першим помітив схожість назв Україна і Ukermark Йоган Еґлі, якого цитує і Ласло Кішш. Цю етимологію згадує і Стрижак, хоч і під знаком запитання: назва Україна — «того ж кореня, що й хоронім Укермарк (?), земля полабських укрів».
Про плем'я укрів в області Uckermark (нині німецький Пренцлау — прим. ред.) нагадують і такі назви: pічка Uecker, місто Ueckermünde, ліс Ueckermünder Heide, село Ueckeritz. Дотепер чомусь не було спроб пов'язати ці імена із місцевим серболужицьким мовним матеріалом.
Якраз верхньолужицький wukraj означає «чужина», wukrajnik «іноземець», і саме в цей осмислений ряд стає верхньолужицька назва України — Wukrajina (пор. укр. Вкраїна — прим. авт.). У своєму етимологічному словнику серболужицьких мов Шустер-Шевць вважає wukraj Lehnübersetzung, тобто калькою із німецької Aussland (букв. «замежна земля»), так само, як і tukraj Inland, vótcny kraj Vaterland: важливо, що лише тут ці назви системно протиставлені.
Слід звернути увагу і на одвічність етнонімного суфікса -їнці (słowińcy, smolińcy, dalemińcy = glomacze), і на зв'язок цих гломачів зі сходом, і на наявність у верхньолужицькій істотного для теми поняття «w słowjanskim wukraju», «у слов'янському зарубіжжі». Крім того, серед однокореневих слів у самій українській мові теж є обласне слово українци: «Жителі степової частини України; степовики»; [україна] «Країна, яка лежить на межі або за межами батьківщини чи області».
До прикладу у мові литвинів, теперішній білоруській, укрáіна — це «місцевість за межами Білорусі, куди їздять на заробітки», також українською [укравка] «залишок тканини після розкрою» [там само], вкраяти (хліба). Вражаючі свідчення фольклору:
Як відомо, минуле степового населення України — таки іранське й тюркське. З думкою про участь скіфів і сарматів у нашому етногенезі широкий загал звикся, а про історичну долю печенігів відомо менше.
Наведемо цитату з роботи історика Омеляна Пріцака: «Після занепаду їхньої держави велика частина печенігів прийняла зверхність торків/оґузів, а пізніше (починаючи з 1055 року) половців-куманів та розплилася в них, щоб потім у великій мірі стати частиною української мовної спільноти».
З іншого боку, в сучасній топонімії степової та лісостепової України й навколо неї документовані у назвах украплення типового устрою Халіфату і його реального функціонування тут подекуди у Середні віки. На цьому тлі збережена лексема wukraj та співіснування у верхньолужицькій мовній системі слів wukraj та Wukrajina може поставити крапку «над і» в етимології назв країни Україна і народу українці.
У певний період етногенезу, під час століть слов'янізації степовиків, ціла Наддніпрянщина могла сприйматися іншими слов'янами (зокрема й лужичанами з їхнього далекого заходу) як słowjanski wukraj — «слов'янське зарубіжжя». Від нього утворений хоронім Украй-іна (як Буков-ина, Галич-ина, Войвод-ина).
Слов'янізувавши усіх своїх іранських і тюркських сусідів-степовиків, — нащадків літописних ясів, печенігів, торків, чорних клобуків, половців, — наш давній слов'янський народ був ототожнений з цим хоронімом Wukraj, від якого склався відповідний етнонім — українці, і назва мови — українська.
Водночас медіаагенція «Останній Бастіон» нагадує своїм читачам, як цьогоріч восени посеред Анатолійського півострова, де існувала держава хетів, знайдено глиняні таблички із клинописом. Записи здійснено невідомою до тепер мовою.