Сутінки Русі, або як занепала Київська держава
Задовго до появи у Заліссі поселення Москва на берегах Дніпра квітнула «брама Європи». На жаль, внутрішні чвари довели її до загину.
На цьому наполягає професор кафедри філософії та українознавства Українського державного університету науки та технологій, доктор історичних наук і академік Геннадій Кривчик. У своєму «Дистанційному курсі історії України» він розповів, як колись міцна і єдина держава розпалася на дрібні розсварені князівства.
Після смерті Ярослава I Мудрого 1054 року почався поступовий занепад Київської держави, він був зумовлений певними обставинами. У період становлення і піднесення Русі існувала постійна зовнішня загроза для її кордонів з боку кочових племен.
Спершу хазари й печеніги, згодом половці були небезпечними ворогами. Могутнім супротивником молодої держави була також Візантія, яка пильно стежила за тим, щоби Русь не набула значної сили.
Постійна збройна боротьба вимагала чималих зусиль і тим самим ослаблювала Русь. Згідно із нормами феодального права всі князі Київської держави як нащадки Великого київського князя мали рівні права на спадщину предка (це відіграло велику роль в історії).
З одного боку, рівні права підтримували у князів ідею спільності й однакової відповідальності всіх за долю країни. А з іншого — призводило до міжусобної феодальної боротьби, оскільки кожний князь, вважаючи себе юридично рівним з іншими, намагався і фактично зрівнятися з київським князем.
Поступово друга тенденція брала гору, тим більше, що князі спиралися на економічну могутність окремих районів, яка зростала з розвитком феодального виробництва. До того ж підупало значення Києва, як великого центру торгівлі, внаслідок міжнародних змін, ослаблення його головних партнерів: Візантії та Багдадського халіфату.
Все це привело до занепаду Київської держави, а спроби княжих з'їздів (у 1097, 1100, 1101, 1107 роках) заблокувати негативні тенденції та припинити міжусобиці закінчились невдачею. Останнє намагання відновити колишню велич та могутність Русі припадає на князювання Володимира Мономаха (1113-1125).
Численні вдалі походи на половців, активна законодавча діяльність (розробка знаменитого «Уставу» — своєрідного доповнення до «Руської правди»), подолання сепаратистських тенденцій, об'єднання 3/4 території Русі тимчасово стабілізували становище держави та повернули її в ряди наймогутніших країн Європи. По смерті Мономаха його сину Мстиславу (1125-1132) лише протягом короткого часу вдалося підтримувати єдність руських земель.
Кінець XI — середина XII сторіч увійшли в історію Русі як період феодальної роздрібненості. Дедалі більше поглиблюється розпад Київської держави, набирають сили відцентрові тенденції.
Вже у 1150-1200-х роках на тернах Русі з'являються окремі князівства і землі: Галицьке, Волинське, Київське, Муромське, Переяславське, Полоцько-Мінське, Ростово-Суздальське, Смоленське Тмутараканське, Турово-Пінське, Чернігово-Сіверське князівства. Окремо — Новгородська і Псковська вічеві республіки.
Характерною рисою роздрібненості був її поступальний характер; так, якщо у XII сторіччі утворилось 12 князівств (земель), то їх кількість на початку XIII століття досягла 50, а у XIV-му — 250. Феодальну роздрібненість зумовило кілька факторів:
- економічне піднесення окремих князівств;
- великі простори держави та етнічна неоднорідність населення;
- зростання великого феодального землеволодіння;
- відсутність чіткого незмінного механізму спадкоємності князівської влади;
- зміна торговельної кон'юнктури та занепад торгівлі;
- перманентні напади кочівників (печенігів, половців, монголо-татар).
Роздрібненість — надзвичайно, суперечливе явище: з одного боку, вона серйозно ослабила державу у політичному та воєнному плані, з іншого — органічно сприяла розвитку економіки та культури на місцях. Треба відмітити те, що це не означає цілковитого політичного розпаду єдиної державної структури Русі.
Давньоруська держава просто змінює форму: на зміну одноосібній монархії приходить монархія федеративна (спираючись на принцип «колективного суверенітету», Руссю правила група найсильніших та найвпливовіших князів із династії Рюриковичів). Навіть у період роздрібненості держава характеризується певною внутрішньою єдністю.
Про це свідчать збереження внутрішніх установлених економічних зв'язків, однакова дія загально руського законодавства у всіх князівствах (землях), існування єдиних для усієї Русі релігії та культури. Період феодальної роздрібненості є закономірним етапом у розвитку суспільства, адже роздрібненість – не особливість Київської держави, а загальноєвропейська тенденція.
Саме в цей час відбулося остаточне формування феодальної системи (чітко визначилися права феодалів та повинності селян, завершився процес становлення феодально-станової ієрархії, склався і вдосконалився державний апарат тощо). Князівства Середнього Подніпров'я — Київське, Чернігово-Сіверське та Переяславське через низку обставин (нескінчені князівські усобиці, певну зміну світових торговельних шляхів, активізацію кочівників, відтік населення з південних районів тощо) економічно та політично занепадають і втрачають свої колишні роль та значення.
Отже, особливістю періоду історії Русі наприкінці XI — у середині XIII сторіч були, з одного боку, посилення відцентрових тенденцій, втрата державної єдності, князівські міжусобиці, ослаблення держави, зниження обороноздатності, посилення тиску на Русь сусідніх держав. А з іншого — формування великого землеволодіння, прогрес у сільському господарстві, піднесення міст, значне зростання чисельності населення, розвиток східнослов’янської культури.
Раніше медіаагенція «Останній Бастіон» повідомляв про те, що московія немає жодного стосунку до давньоруської спадщини. Цей болотно-лісистий улус держави Чинґізидів забув своє справжнє минуле.
