От хто запустив байку, що допомагають тільки тим, хто перемагає і не здається? На чому взагалі базується це хибне твердження?
Погляньмо у недалеку від сьогодення історію: хіба британці та совєти перемагали німців у 1941 році? Ні, німці били їх і у хвіст, і в гриву, але панівним у США колам була невигідна перемога Адальфа Гітлера — і вони почали помагати бідосям по той бік Атлантики.
Копнемо глибше у минуле: Джордж Вашинґтон програв анґлійцям абсолютну більшість битв. Але не втратив підтримки французької монархії, бо тій було вигідно сприяти американцям на зло британській короні!
А от коли Богдан наш Зиновій здобував переконливі перемоги над поляками, татари моментально від нього відкладалася. Бо Кримське ханство боялося надмірного посилення України-Русі, яка могла б згадати, чий Крим і з ким там Святий Кирило ще у IX сторіччі у Корсуні бесідував.
Так само повели тоді себе й шведи, які зірвали облогу Львова. Вони ж-бо злякалися, що українцям дістанеться багато землі (і сам не гам, і другому не дам, як-то кажуть).
Бури-африканери, наприклад, билися, як леви, але ніхто із великих міжнародних гравців не бачив для себе потреби за них вписатися. Тож і Трансвааль, і Оранжева республіка на півдні Африки згоріли у вогні...
Якщо ми не будемо боротися, нам ніхто не поможе. Але наївно і помилково вважати, що допомога міжнародного товариства зростатиме пропорційно й експоненційно щодо наших перемог, звитяги та незламності.
Позиція великих євроатлантичних гравців чітка й незмінна: стримувати росію, але не заганяти її у безвихідь, звідки може вилетіти якась кузькіна мать. Плавали, знаємо...
І скільки б наша «зелена бубочка» не тупала ніжками, не пускала носом бульбашки, не гундосила відосиків і не кидала резервів у чергову «фортецю Бахмут», на позицію євроатлантичної спільноти це ніякого суттєвого впливу не справить. У них власні плани на цю частину світу.
Захід марніє, старіє та маразмує. Він схожий на пенсіонера, який намірився спокійно пожити та полакомитися, а тут — труба кличе: «Вставай, діду, підтягни кальсони, вдівай штани із лампасами та кроком руш на війну. О, май ґад!».
У таких умовах Україні треба просто вижити — зберегти/відбити якомога більше стратегічно важливих територій, вберегти якомога більше людей, акумулювати всі наявні матеріальні ресурси... Все робити для того, щоби дожити до переміни міжнародної кон'юнктури на краще.
А для цього потрібна гранична консолідація етносу навколо відповідальної та компетентної національної еліти. Панівна шайка-лєйка Зе-мародерів, аферистів і українофобів для вирішення цих життєво важливих стратегічних завдань явно не придатна.