Понад 100 років тому в Україні відбувся державний переворот. Самопроголошених лівих змінили праві консерватори за допомогою німецької сили.
Павло Скоропадський та його прибічники скинули зі своїх крісел есдеків та есерів із Центральної Ради. Так, під пильник оком кайзерівських військ припинено на майже рік небезпечний для України проєкт під назвою (увага!) «соціалістична Українська Народня Республіка».
Впродовж семи місяців було здійснено те, що сучасна Україна втілювала б життя десятиліттями — бажаний лад і спокій, який-не-який, але відновився. Однак після поразки німців та їхніх союзників у Першій світовій війні прирекли на зникнення і II-й Гетьманат, який мав неабиякі перспективи розвитку.
Найкраще за всіх опис тих далеких подій здійснив Полтавський губернський комісар народної освіти, українізатор із Нових Санжарів Віктор Андрієвський (1885-1967). Варто навести красномовні реакції мешканців Полтави на появу Павла Скоропадського як Ясновельможного Гетьмана всія України-Руси:
«Про зміну влади я довідався в дуже оригінальний спосіб. Ранком 1-го травня я позвонив до когось по телефону з моєї канцелярії, мене довго не сполучали, а в трубку я тимчасом дуже ясно почув чиюсь розмову (видно переплуталися сполучення).
Розмова була така цікава, що я й про справу свою забув: уже новоє правітєльство. [...] Центральной Радє канєц. [...] Вибрано Гєтьмана, і ми тєпєрь подданиє єґо Ясновєльможності. [...] Канєчно Нємци! [...] Пєрєворот без всякіх жертв, порядок образцовий, а больше ізвєстій покамєсть не получено. [...] Как только узнаю что-нібудь новоє, сєйчас же Вам сообщу!..
Я забув про що й говорити збірався, кинув слухавку і чим скорше подався на вулицю — може побачу кого знайомого, щоб довідатися про якісь вісти із Київа. Подібної новини, признаюся, я ніколи не сподівався.
Перше почуття від мимохіть підслуханої мною розмови се було недовіря і радість — безмежна радість, що навіть не давала вірити в можливість такого великого щастя... Деж таки, ми маємо Гетьмана!
Стару традиційну українську владу... Гетьмана з усіма ознаками нашої національної української влади; з булавою, бунчуком, гетьманською корогвою, з усіма отими історичними аксесуарами, про котрі я і пара моїх друзів і однодумців потаємці мріяли ще на ґімназіальних і університетських лавах, ховаючи наші несмілі і соромливі мрії про цілу ту «бутафорію» від суворих насмішок «науково» і «реально» мислячих товаришів і «товаришів».
Невжеж справді здійснилися юнацькі наші мрії — невжеж ми «романтики», «сентименталісти», «шовіністи», невже ми мали правду за собою?.. Значить, перемогла таки здорова національна стихія над модерними сухими доктринами та сілльогізмами, значить, у народі таки заговорив голос крови...
Козацької крови, розлитої на нашій землі, на польських і московських плахах, на турецьких ґалєрах і в московських казаматах. Тої крови, що наші діди й прадіди розливали не жалуючи «за славу козацьку і за віру христіянську», під тою булавою і під бунчуком, а не під червоним прапором за восьмигодинний робочий день і во імя інтернаціонального пролетаріату!
Так, я був і лишився старим романтиком... Для мене саме тільки слово «Гетьман», се був аргумент більш вартий і переконуючий, ніж усі томи жида Карла Маркса разом із додатками, ілюстраціями та коментаріями всяких Енґельсів, Каутських, Зомбартів, Жоресів, Плєханових, — усіх тих світочів модерної науки, откровеніями котрих намагалися колись просвітити мою уперту й неподатливу хахлацьку голову «товариші»...
Аж тепер я знаю, кому служитиму! Знаю, що мій народ репрезентує його власна національна — з дідів прадідів його влада, знаю, що ся влада не дасть його на глум усяким Рафесам, Оберучевим і ще яким там просвітителям дурних хахлів современними огнями.
Аж тепер я з гордістю, а не з якимись оправданнями, як доси, можу перед кождим сказати, що я є горожанином великої держави, котрої — як дотепер — не посміє образити якийсь плюгавенький «товариш». Адже на її чолі стоїть «Його Ясновельможність».
Це разом зі славою своєї держави боронить і свою власну честь і ім'я, а не репрезентує Україну більше якийсь колектив (навіть без президента!). Тому, котрому поняття про честь і славу не тільки народню, але й власну заміняє пара модерних догматів із інтернаціонального катехізму!..».
(Джерело: Віктор Андрієвський (1921), З минулого: Від Гетьмана до Директорії; 1917-й рік на Полтавщині. Мемуари у 2-х томах, Берлін. — Том 1. Стор. 38-40).