Прагнемо більшого — отримаємо менше... 1710 року в України не вийшло, то маємо все ж колись нарешті втілити філософські настанови Платона!
На цьому наполягає вітчизняний доктор історичних наук, директор Науково-дослідного інституту козацтва професор Тарас Чухліб. У своїй монографії «Ідеальна держава в Україні? Козацький проєкт 1710 року» він досліджує проблему державників і державництва.
Пилип Орлик зі своїм інтелектуальним оточенням знав, що провідні мислителі доби Відродження в уявленнях про державу, право, політику та закон відштовхувалися від досягнень політичної, філософської та духовної культури античної цивілізації. Таке задавнення у сиву старовину серед іншого було спричинене ідейним неприйняттям наявних тоді «несправедливих» політико-правових інститутів, а також переважно багатьох догматичних постулатів, які підживлювали феодальне суспільство.
Саме у боротьбі з середньовічною «консервативно-охоронною» ідеологією почала народжуватися система якісно нових соціально-філософських і політичних поглядів. Їхньою основою стала думка про необхідність утвердження особистості та досягнення блага для кожного окремого індивіда.
Поновлювалася стародавня концепція суспільного договору, за допомогою якої почали пояснювати причини виникнення держав та обґрунтовувати легітимність тієї чи тієї політичної влади. І хоча основним джерелом все ще лишалася Біблія (першочергово, Новий Завіт), тогочасні європейські мислителі все частіше й частіше спиралися на політико-правову та філософську спадщину античного світу: Платона, Аристотеля, Сократа...
За наполяганням професора Чухліба, ґенезу конституційних угод пізнього середньовіччя та раннього нового часу в Європі слід починати з анґлійської Великої Хартії Вольностей («Magna Carta Libertatum», або також «The Great Charter»). Документ, який мав 61 статтю, розподілені на три основні групи, видано 1215 року від імені короля Іоанна «Безземельного».
Перша група стосувалася узаконення матеріальних інтересів різних соціальних груп. Друга включала так звані конституційні статті, що регламентували механізм державної влади, а третя — підтверджувала порядок засідань судових і адміністративних інстанцій та не допускала зловживань королівського апарату.
Найбільший вплив на творення європейських конституційних угод більш пізнього часу здійснили саме конституційні статті Великої Хартії Вольностей, які обмежували владу короля на користь баронської опозиції. Так, наприклад:
Останній, нагадаємо, мав назву «Пакти і Конституції законів і вольностей...» («Договори і постановления прав і вольностей...»). А загалом у його тексті слово «вольність» («libertates») у контексті дотримання/недотримання «прав і вольностей» Війська Запорозького, а також «Війська Запорозького і всього малоросійського/українського народу» вживається в одинадцятьох випадках.
Рівночасно, як Велика Хартія Вольностей, що була своєрідним компромісом між королем і аристократією, «Пакти та Конституції законів і вольностей Війська Запорозького...» стали компромісною угодою між гетьманом та козацькою старшиною. Творці українського конституційного договору прагнули обмежити гетьманську владу, яка була схильною до «самодержавства», та визначити права вищих (генеральної старшини), середніх (козацтва, духівництва, міщанства) й навіть нижчих («поспольства») станів.
Тим самим вони, з одного боку, взорували на Хартію Вольностей (яка обмежувала королівську владу), а з другого — йшли вперед порівняно з актом 1215 року, адже визначали права не тільки вищих, а й інших, «менших», станів. Пилип Орлик та його оточення, так само як і укладачі Хартії Вольностей, були переконані, що існує Божий закон, який вищий за володаря, і він його не може порушувати», — пояснює професор Чухліб.
Раніше медіаагенція «Останній Бастіон» повідомляв про те, що славетний французький мислитель доби Просвітництва відверто співчував волелюбному українському народу, якого поневолила Московія. Вольтер захищав незалежність України у XVIII столітті.