Мир за будь-яку ціну хочуть люди, які збираються втекти з України. Вона їм даром не потрібна, то навіщо, враховувати їхню думку?
Військовики, які принаймні можуть дозволити собі говорити, проти того, щоби миритися з окупацією українських земель не тому, що дуже хочеться загинути у бою за їхнє звільнення. Просто вони все таки знають якусь частину військової теорії.
На цих територіях зосереджені великі природні ресурси, частина із них мають стратегічне значення для України як для морської держави та навіть відповідний демографічний та інфраструктурний потенціал. Це той класичний випадок.
Випадок, коли контроль окупанта за цією територією робить можливим нашу подальшу поразку навіть без нової повномасштабної війни. Особливо ж, якщо не буде достатньої зовнішньої допомоги для України.
Якщо почнеться скасування санкцій, агресор отримає більший притік ресурсів для війни проти нас. Гадаю, зайве пояснювати чому це для нас погано і чому заморозка без стійкого миру для нас ще більш негативний сценарій.
Ворог просто ще швидше проведе підготовку до нової повномасштабної війни. У руках москалів залишиться Крим як повноцінна військова база, яка буде далі загрожувати нашому судноплавству.
Успіхи в морській битві, в якій Україна загнала ворожий флот у кут, можуть бути зведені нанівець невигідними умовами заморозки, які московити й так будуть порушувати. В руках окупантів далі буде залишатися ЗАЕС.
Московити окупували територію із більшою половиною вугільних покладів нашої країни, майже половину металів, третину рідкоземельних металів. Ворог контролює акваторію моря з родовищами вуглеводнів, поклади солі, родовища літію — стратегічного матеріалу.
Порти, орні землі, сотні підприємств, не всі з яких зруйнували, враховуючи стрімкість окупації частини території. Підрив економічного потенціалу і майбутньої безпеки шалений.
Звісно бачення майбутнього без військової поразки ворога може ґрунтуватися на очікуванні кращих часів. Однак ми не можемо зараз бути певними, що такі часи найближчими роками настануть.
Прямо зараз ці очікування негативні, хіба що ми будемо битися далі, а танці московитів і американців, які ми бачимо, припиняться. Якщо «заморозка» може відбуватися у ситуації, коли кращі часи світять нашому супротивнику, тоді вона не може бути вигідна для нас.
У такому разі противник повинен нести надалі втрати й не мати впевненості у тому, що зможе зафіксувати контроль над загарбаними ресурсами. Він не повинен розраховувати на те, що зможе здійснювати стабільну розробку стратегічних копалин.
Менша і слабша країна у такій ситуації має робити вибір з огляду на перспективи. Якщо подальші перспективи — це стрімка чи поступова втрата матеріальної та політичної підтримки зовні, то ми очікуємо настання кращих часів для противника і поганих для себе.
Якщо нам вдасться достатньо сильно зруйнувати цю інфраструктуру, тоді в плані отримання майбутніх нафтодоларів Москва може знизити свої очікування кращих часів. Вашинґтон може їй у цьому посприяти.
Для того, щоб урятувати своє становище чи покращити його, нам потрібно продовжувати ці удари. Натомість «заморозка конфлікту» без гарантій безпеки (реальних, а не запевнень і бутафорії) просто позбавить нас такої можливості.
Відтак ми будемо у тій ситуації, коли ворог буквально в нас на очах буде готуватися до нового удару. Проте ми не зможемо нічого із цим зробити.