Україна опинилася у ситуації, коли військова справа конфліктує з політичною доцільністю. Політики диктують свої забаганки фронтовикам.
Головнокомандувач Валерій Залужний і верховний ухилянт Володимир Зеленський розійшлися у думках щодо подальших дій української армії на полі бою. Про це повідомив керівник департаменту безпекової політики вітчизняного Центру політичних студій «Доктрина» Гліб Парфьонов.
За його словами, різність наявного рівня відповідальності та різниця підходів спонукає до певних протилежних висновків. Тобто якщо генерал Залужний цілком може наполягати на завершенні цього року наступальної операції, натомість Зеленському треба звітувати перед західними партнерами й демонструвати хоч якісь успіхи на фронті, бо у політичній площині його команда загрузла у корупційних скандалах.
«Вказану проблему спостерігаємо вже не вперше. Згадаймо Бахмут і інформацію про різність думок відносно оборони міста. Коли Залужний планував вивести людей раніше, ніж президент. Але зауважу, це нормальна і не нормальна ситуація одночасно. Це ситуація коли військова справа конфліктує з політичною доцільністю.
Чи має рацію Залужний? Без сумніву, літня кампанія провалилась, поставлених цілей не були досягнуті й було втрачено певну кількість залучених сил та засобів. І відповідно треба готуватись та акумулювати сили до наступної кампанії. Чи правий Зеленський? Ну, з політичної точки зору, — так, без сумніву, бо як головнокомандувач окреслив цілі та завдання — вихід на кордони станом на 1991 рік, а отже несе за це відповідальність. І діє в її парадигмі.
Проблема в іншому. Запит суспільства один — вихід на кордони 1991-го року, президент як головнокомандувач на цей запит відповідає поставленням завдань до реалізації цього. А далі ми маємо збій системи. Відсутність в України власної стратегії дій змушує командування поводитися не проактивно, не з позиції ініціативи, а відповідати реактивно на дії ворога», — стверджує Гліб Парфьонов.
На превеликий жаль, досягнення політичних забаганок Банкової досягається кров'ю і потом наших воїнів, адже відбувається лише делегування цього надважкого завдання фронтовим підрозділам Сил оборони України. В Офісі Президента не замислюються над тим, а скільки захисників поляже на полі бою, скажімо, заради символічного утримання Авдіївки чи піхотних штурмів міцної російської лінії оборони у Запорізькій області.
«Головний нюанс у тому, що політична ціль має відповідати наявним ресурсам які є в країні. Чи відбулась економічна та суспільна мобілізація задля досягнення поставленої мети? Ні. Водночас росія змогла косо-криво, але поставити військові рейки. Це не тільки про будування нових промислових ліній при оборонних заводах.
Це і про вибудовування ліній постачання електроніки, боєприпасів та інших критичних матеріалів для війни. Тож, цілком очевидно, коли у держави буде стратегія відносно загалом того, що та як робити, щоби не програти, тоді вже можна стверджувати: влада нарешті взяла вірний курс. А поки цього немає», — висновує Гліб Парфьонов.