Поки пересічний українець тримає на собі весь тягар війни, безрідні пристосуванці жирують і просять миру за всяку ціну. Так немає бути.
ТЦК і СП — частина українського війська. Українське військо — це частина суспільства, що заслуговує на найбільшу повагу і вдячність.
Українські військовики — це ті, завдяки кому Київ, Полтаву, Рівне, Ужгород не спіткала доля Покровська чи Маріуполя. Тож, це нечесно, що ТЦК єдиним доводиться брати на себе відповідальність за мобілізацію.
Натомість Офіс Президента, Кабінет Міністрів, місцева влада, правоохоронні органи, та й більшість народних депутатів ховають голову в пісок. Поки ви стоїте у білих пальтах за чужими спинами, — вояки із бойовим досвідом, співробітники ТЦК гинуть у тилу.
Гинуть від рук українських громадян, життя яких ці самі військовики рятують. І так само нечесно, що жоден із колишніх міністрів урядів Володимира Зеленського після звільнення не опинився у лавах ЗСУ.
Чомусь блоґерство, фермерство, що завгодно видається пріоритетнішим, аніж захист країни. Я перечитала законодавчі акти й не знайшла нічого про бронювання колишніх високопосадовців.
Незрозуміло й те, як Верховний Головнокомандувач заявляє про неприйнятність нападів на військовослужбовців ТЦК, але водночас ініціює кримінальні справи проти генералів. І не за корупцію чи розкрадання, — а за рішення, прийняті під час бойових дій, коли кожен професійний військовий критично важливий, такі дії викликають питання.
Але на це мають реагувати правоохоронні органи та спеціалізовані антикорупційні структури, а всі громадяни можуть не підживлювати її гривнею чи рішаловим від кума. Якщо хабарі не давати – то їх не будуть брати.
Такий простий, але дієвий спосіб боротьби з корупцією в домашніх умовах, без грантів від US AID. Однак найбільш нечесні всі ці пояснення про ненависть до ТЦК — стосовно військовиків і їхніх рідних: