Атентат Мирослава Січинського у відповідь на виборчі фальсифікації. Пам'ятаймо про імена українських героїв, що здійснили чин в ім'я нації.
У неділю, 12 квітня 1908 року, цісарський намісник Галичини 46-річний граф Анджей Потоцький приймав прохачів у будинку намісництва на Гетьманських валах у Львові. Близько першої дня до його кабінету зайшов студент права Мирослав Січинський, 20 років.
Молодик розгорнув папери та дістав револьвер. «Се за наші кривди, за вибори, за смерть Каганця!», – вигукнув Січинський. Пролунали чотири постріли, потоцький упав.
Перша куля потрапила в ліве вухо і зачепила мозок, а наступні пробили лоб, палець лівої руки та ліве плече. До кабінету вбіг секретар, почалася паніка. Січинський поклав револьвер на підлогу, вийшов до передпокою і сів.
За півгодини прийшов поліцейський комісар, українець Бігун. Січинський пішов до нього із зізнанням. Бігун замовив фіакр, аби відвезти його до поліції...
Мирослав Січинський народився у селі Чернихівці неподалік Збаража (нині Тернопільщина) у родині священика. Після навчання у Коломийській і Перемишльській гімназіях вступив на правничий факультет Віденського університету. Згодом продовжує навчання у Львівському університеті.
1907 року він був серед майже сотні студентів-українців, які захопили університетський будинок; вимагали, щоби посвяту студентів здійснювали не тільки польською, а й українською. У вікні вивісили синьо-жовтий прапор. Заколотників арештували, але ті пригрозили голодуванням, і за 4 дні їх відпустили.
Того ж року відбувалися вибори до парламенту Австро-Угорщини. У селі Горуцьк Дрогобицького повіту було вбито п'ятьох селян-українців, які протестували проти масових фальсифікацій на користь поляків. У лютому наступного 1908 року знову фальсифікації – тепер на виборах до Галицького крайового сейму.
Більшу частину населення Галичини становили українці. Проте влада у провінції була зосереджена переважно в руках поляків. Галицьке намісництво 1903 року очолив граф Анджей Потоцький; казали, що він почувається у краї, як король.
Січинський агітує по селах не голосувати на виборах за поляків. Доходить висновку, що легальною боротьбою перемоги домогтися годі, й наважується на вбивство Потоцького. Пістолет придбав у крамниці.
Вербної неділі пішов до будинку намісництва (теперішньої будівлі Львівської обласної державної адміністрації). Записався на аудієнцію, аби подати "просьбу про місце". Чекав у черзі.
Нарешті секретар покликав його. Січинський увійшов до кабінету. Потоцький сидів за робочим столом...
– Коли б забачив людину симпатичного обличчя, таке собі батьківське лице, то ще могло б бути інакше. Він глипнув – обличчя зле, червоне. Тип польського шляхтича, міцно збудований і самовпевнений, – згадував потім Мирослав.
У дорозі поліцейські намовляли Січинського удати неврівноваженого. Мовляв, так вдасться уникнути смертної кари; той лишень відмахувався. О четвертій дня над будинками магістрату й намісництва підняли чорні стяги.
Біля пам'ятника Адамові Міцкевичу зібралася велика демонстрація польського населення Львова. Після виступів натовп узявся бити шибки в українських установах і помешканнях. Погроми тривали кілька днів, розмовляти українською на вулицях було небезпечно.
Перший суд над Січинським розпочався 30 червня, до числа присяжних увійшло 12 поляків. Увечері того ж дня вони одноголосно засудили вбивцю до смертної кари через повішення. Згодом вирок скасовано: засудженого мали оглянути психіатри.
Лікарі відзначили «високий інтелект обвинуваченого, його доброту, лагідність і глибоке відчування людської недолі та кривди, його гармонію і лад в думках і вчинках». 15 квітня 1909 року відбувся другий суд – присяжні знову вимагали повішення. Ще за три місяці цісарським наказом цей вирок було замінено на 20 років ув'язнення.
В українських селах Галичини найпоширенішим іменем для новонароджених стало Мирослав. А улюбленою приказкою: «Наш Січинський най жиє, а Потоцький най гниє». Мирослава Січинського перевезли до тюрми міста Станіславова (нині Івано-Франківськ).
– Якийсь старий чоловік розкричався на мене, чому я стою в коридорі, а не під стіною, – згадував він. – З канцелярії залунав голос: «Пане, дайте йому спокій, нікуди він від нас не втече». Так собі спокійно, без злоби, впевнено. Як він то сказав, мені блискавкою через голову пролетіло: «А я таки втечу!».
Уже на третій день перебування в тюрмі один із наглядачів-українців переказує Січинському: «Ніхто відціль ще не втік, але вам ми допоможемо. Лише будьте терпеливі. Може, доведеться чекати рік-два-п'ять».
У в'язниці Мирослав щодня прокидається о п'ятій ранку, лягає о дев'ятій вечора. Дев'ять годин на день працює у столярні, у вільний час вивчає англійську. По неділях читає Достоєвського, Франка, Бжозовського, Ратцеля; часто спілкується з начальником в'язниці – чехом.
– Тюрму згадую приємніше, ніж перебування у Віденському університеті, – запевняв після звільнення.
Тим часом офіцер австрійської армії Дмитро Вітовський і журналіст Микола Цеглинський планують його втечу. Листопадового вечора 1911 року до камери увійшов наглядач і наказав швидко збиратися. Постіль в'язня склав так, ніби там хтось лежить, а біля ліжка поставив черевики.
Січинський вийшов із камери в самій сорочці, аби потім не було закидів у розкраданні державного майна. У пивниці переодягнувся в уніформу. Вдвох із наглядачем попрямували до виходу, ніби щойно закінчили службу.
На вулиці Мирослава переодягнули в селянський одяг і возом вивезли з міста. Кілька місяців він переховувався у прикарпатських селах. Далі Січинський виїздить спершу до Норвеґії, тоді до Швеції.
1914 року перебирається до США. Очолював там українські громадські організації, редагував газети, у 1960-х відвідав Україну. Помер 16 березня 1979-го у будинку для людей похилого віку міста Вестленд, штат Мічиґан, мав 91 рік.