8 vs 9: «ніколи знову» проти «можем павтаріть»

Відчуваємо певну незручність, бо давали собі слово утримуватися від участі в обговоренні очевидного усім притомним мілітарного маразму, яким щорічно на початку травня супроводжується сусідське #побєдобєсіє. Маємо на ту війну, утрати і перемогу власний, посміємо наполягти – вже достатньо вивірений, суголосний думкам визнаних авторитетів погляд. Дозволимо лише коротку заувагу.

Дотримуючись усіх вимог карантину, з онукою вийшли на першу за два місяці прогулянку задощеним полтавським середмістям. Порожні вулиці; у підземному переході відлунюють кроки одиноких «замаскованих» перехожих; з двома дуже давно нестриженими і ледве пізнаванними друзями привіталися ліктями; у «Короваї» улюблені рогалики і пампушки з часником так само смакують, як і в докоронавірусні часи; солідніші  крамниці й уся територія фаст-фуду причинена. Ні колорадської атрибутики (дивись Одесу), ні автоперегонів зажопників на бобіках (дивись Київ), ні ватника Лєщенка з пафосним шлягером (дивись Вєнєдіктову).  

На репліку подвѝг бацьковий парадний спіч у Мінську, на який випадково натрапили, блукаючи мережею. Монументально гарний голова колгоспу у мундирі генералісимуса виголосив абсолютно правильні слова про ціну перемоги, про пам'ять, про жертви. Кожен з нас побачив у тому визивному антипандемічному дійстві своє. Комусь пролилося на душу єлеєм від прольоту більше ніж 40 літаків над головами тамтешніх слов'ян, котрі плювати хотіли на світовий «психоз», і плюють, іншому привидівся пострадянський шабаш, ще комусь – Ким Чен Ин з медаллю від путіна «За взяття Пхеньяну».

Різнобій у прочитанні історії Другої світової/Великої вітчизняної війни цілком пояснимий. Адже її ціну ніяк не складуть за 75 років, є проблеми й з пам'яттю, та й з Нюрнбергу здобули науку не всі. Окрема, не наших зубів тема.

Щодо параду в Мінську ми спокусимося версією, за якою патетика бацьки: «І нехай у цьому році військовий парад у Мінську буде єдиним на пострадянському просторі, він пройде на честь усіх радянських воїнів» виявилася винятковою нагодою утерти таки носа кремлівському пахану. Вивершитися! Сповна віддячити за нафту, за підступно закритий кордон від інфікованих братів, за «Родіну», президентом якої так і не став надміру честолюбний «союзник». За медаль північному корейцю. Бо той товщий?

З нетерпінням колишнього вчителя історії і настрашкою від здатного на все вурдалака чекаємо на заявлене ним ще 18 січня з притаманною йому блатною президентською безпосередністю: «Ми заткнем поганий рот, який відкривають деякі діячі за бугром для досягнення миттєвих політичних цілей, ми заткнем його правдивою фундаментальною інформацією». У петербурзьких ветеранів і представників патріотичних організацій, перед якими фанфаронився правдолюб, після цих слів, навпаки, повідкривалися роти і повипадали щелепи.

Мова, здається, там тоді йшла й про концептуальну статтю путіна до 75-річчя перемоги, в якій президент РФ намірявся розставити усе на свої місця уздовж 1939-1945 років. У повній відповідності з контекстом російської псевдоісторії. Стаття запізнюється, певно, через коронавірус.

 Але, як на нас, навіщо затикати чужі роти, якщо можна просто відкрити воєнні архіви?! Роти би чітко зорієнтувалися на те, що побачать очі. Ні, спеціальним путінським указом доступ до архівів  закритий до 2050 року…  

Підходячи до вимкненого фонтану в Сонячному парку, ваш покірний слуга затулив онуку від калюжі з водою: магістральний курс зеленої недолугої влади на реванш совка, з неї станеться, зробить і в Полтаві можливим заплив водолазів із заламінованими портретами дідів із «Безсмертного полку». На кшталт орловських придурків. Навіщо онуці пригоди?

Святкуєте? Святкуйте. Якщо святкується.