Насправді людству, особливо українцям, варто пам'ятати, що росія весь світ прагне завоювати. Лише нашою країною ворог не вдовольниться.
Груба переоцінка ролі США у поразці СССР і сили та вічності демократії, характерна для західної політології, призвела до неадекватної стратегії в стосунках із РФ. Спочатку повірили, що на росії тепер «Democracy forever!» і підперли п'яного Борі Єльцина «ніжками Буша» і кредитами МВФ.
У Вашинґтоні, а відтак і у Брюсселі, Парижі, Лондоні, Берліні та Римі, надіялися зайти в рашу тихою сапою фондів, інвестицій, СП і через «ринкові механізми» скупити тамтешні ресурси та уряд (а накось — викусьтє!). Не вдалося насадити московитам західний триб життя у вигляді марнотратного споживацтва у «кінці історії».
А коли мстивий гебіст путін згорнув навіть ту позірну демократичну лавочку і став нагліти, вирішили вкоротити його «перевіреним» методом: затягнути в якусь воєнну «пастку» (як Джиммі Картер Льоню Брежнєва в Афганістан, але це не точно), обкласти санкціями. Тепер чекають на нову «перестройку».
Казати, що невдала афганська кампанія, санкції та програма СОІ не справили ніякого впливу на СССР, було б некоректно й несправедливо. Але ці заходи були всього лише каталізаторами процесів, які почалися задовго до 1979 року; і без головних компонентів самі по собі реакції не дають.
Україна, яка бореться за своє існування, опинилася заручницею російської агресивності і євроатлантичної політичної деменції, а для заручника головне — вижити й звільнитися. І, якщо критична маса свідомої спільноти, що претендує на роль проводу не набереться (громадянської) мужності й не визнає наше реальне становище та не почне виробляти адекватну стратегію виживання, про перемогу в майбутньому годі й мріяти.