Біль мовчанки не знає

Згнітивши серце, приймаємо й на свою адресу справедливі, чого там, докори щодо сумнівної позиції «перечекати-перетерпіти» рашистську напасть, а вже з перемогою постати на увесь зріст громадянином − українським, принциповим, непідвладним ні спокусам, ні приписам, ні неприродному алегро на роялі. 

Та радикальне – як Олег Валерійович Ляшко (не забуваймо балакучих партійних героїв!) єство рветься назвати речі своїми іменами. Ми йому: «Мовчи! Ми нині єдині як телевізійний простір!», а воно дзинчить, усе із себе патріотичне, кепкує, мовляв, за слова більше людей кається, ніж за мовчанку.

Бачите, з огляду на невизначеність часу очікування, можна позбутися ознак власне й самого громадянства. Отак тримаєш себе в руках, тримаєш, пристаєш на монолітну буцімто єдність, овва – а від тебе лише об'єкт соціальної опіки й зостався. Зотліло на тлін твоє українство. Знову бредеш вздовж рубікону. 

Бо війна, як мало що інше, ділить усе на світі навпіл: тут  ̶  ми, а отам – ворог; це – біле, а оце – чорне; це – Джонсон, а оце – чи то Макрон, чи то Шольц; це – зерна, а оце – полова; це – журавель, а оце – рукав. Це – Тіщенко, а оце – мухи.

Культура прострілюється на досяжну М777 відстань, і Алєксандр Пушкін керує «Орланом-10», а Тарас Григорович – «Байрактаром».
«Або-або» набуває позаетичного змісту: або – ти рашиста, або рашист – тебе, твою дитину і твій Маріуполь.

Можливо, ми й перебільшуємо, але задавнена зневага відеопрезидента до нелюбих змушує повернутися на межу громадянської відповідальності в умовах воєнного стану.

Хоч за оце, дійсно вистраждане випадковим на посаді пацаном у нелегку годину, можна багато й пробачити: «У мене в принципі немає бажання і сил, і енергії боротися з будь-ким політично»,  ̶  переказуємо відповідь президента на запитання журналіста «Української правди» на недавньому спілкуванні верховного з пишучими масами у день їхнього (мас) професійного свята.

І втомився, і змарнів, і нічого схожого в ньому на колишнього розхрістаного мачо на квартальній сцені немає. Війна. Вона до всіх з одним безміном – лох-нелох зостався у неймовірно далекому минулому, наразі доля нас ділить за страшнішим мірилом. Як востаннє.

Вчитайтеся, зацініть зболений крик: це ж абсолютно конкретний і реальний шлях до перемоги! Себто, слідуй проголошеному, залиш чвари – почубимося опісля! Тоді й станцюємо на кістках щурячої орди, тоді й з'ясуємо, чий рейтинг довший!

Здавалося би, лікнеп: сто дев'ятий день калатає до українських сердець Іван Петрович: «Де общеє добро в упадку…».

Якби ж воно та «по-Котляревському»… Адже той посталий – тоді вже точно «на часі»! – громадянин запитає у боневтіків про багато речей.

Бо вже навіть запеклі тригери квартальної влади починають визнавати: дурнів називати дурнями завжди «на часі». От, чесне слово, не здивуємося, якщо з'ясується, що наказ на розмінування Перекопу видала Маша Левченко. Не на стратегиню ж Безуглу грішити!    

А серед усього іншого спитають і про свободу слова. Адже право на нього – одна з «наріжних» ознак громадянського суспільства. Кожен кобищанець має право вилаяти сусідку, але так само і зобов´язаний вислухати усі побажання із-за паркану. Елементарні добросусідські стосунки, суспільний договір щодо мирного співіснування.

Й «УП» запитала: чому не всіх журналістів допускають до військових; хто і якого ханатка причинив три телеканали, чому офіс фільтрує спікерів єдиного марафону?     

Гаразд, дається взнаки неймовірна втома. Але це ж не відповідь: «Ви тут? Я так розумію – все нормально. Зі свободою слова не бачу ніяких проблем».

Ми з президентом, якщо й в одній країні, то хтось з нас у дуже теплій ванні. Бо замість привселюдного наказу Нікіфорову негайно поставити дурнів на місце і впрягти «Еспресо», «П'ятий» і «Прямий» у протистояння з кремлівською мерзотою, почули розлогі нотації щодо  неприпустимості розголошення таємниць, локацій і маркування дронів.

Не лукавив би, свободолюбивий ти наш. Не на часі.