Адміністрація Джозефа Байдена не планує віддавати Україну путінському режиму, але може домовитися про status quo з вітчизняними олігархами.
От усього за якийсь маленький тиждень-півтора з'явилося цілих три події, які мають формувати для демократичної адміністрації у Вашингтоні новий порядок денний щодо України.
По-перше, нещодавно пройшла презентація 12 стратегічних пунктів щодо співпраці США та України від Фонду Арсенія Яценюка. По-друге, дещо раніше Атлантична рада запропонувала Байдену план з 10 пунктів щодо України.
Зважаючи на близькість Віктора Пінчука до цієї установи та майже постійну співпрацю його структур із цим аналітичним центром, дуже мало лишається вірогідності, що довірені люди від Віктора Михайловича не взяли участь в розробці документа.
Обидві ці стратегії однозначно несуть одну і ту ж мету: потрапити на стіл до оточення Байдена, де нині існує певний вакуум щодо України та пошук рамки для формування політики. І зусилля різних гілок групи Пінчука та представників Народного фронту по формуванню контактів зі США були одним із доволі рідкісних зразків успішного лобіювання українських політиків за океаном.
Водночас до Києва завітав і ексспецпредставник США у справах України Курт Волкер. Що додає особливості цьому візиту, так це те що у недавній статті для CEPA він помірковано розкритикував політику Байдена по Україні, що веде до думки про його роль у якості топспікера з питань України в Республіканському таборі.
Важливо і те, що приїхав він на запрошення громадської організації заснованої Олександром Данилюком і Русланом Рябошапкою. За повідомленням нардепа Тетяни Чорновіл, свого часу Данилюк знаходився в орбіті Сергія Льовочкіна і працював в рамках проєктів Адміністрації президента часів Віктора Януковича.
Зважаючи на глибокі контакти в Республіканському середовищі, які має Льовочкін через того ж Манафорта, цілком вірогідно йому вдалося досягнути й лояльності Волкера для своїх проєктів. І особливо гострою ця ситуація виглядає в контексті заяв Рябошапки і його оточення про готовність обіймати посади в правоохоронних органах.
Недобрі язики говорять і про посаду глави НАБУ, і про роль генерального прокурора. А це вступає в пряму конфронтацію з позицією прихильників збереження Ситника на посаді.
Американський фронт української політики завжди визначався тим, що на ньому вміли грати лише найбільші гравці. Навіть Порошенко так і не відзначився успішним лобізмом на цьому напрямку.
Починаючи з сивої давнини 2000-х, топлобістів українських груп впливу в США було лише двоє: Віктор Пінчук і колективна група "Росукренерго", в якій зустрічалися згадки і Льовочкіна, і Фірташа, і Бойка. Зараз ці ж люди лишаються у грі й вони єдині, хто усвідомлює як насправді можна просувати свої рішення в США.
І нещодавня нагорода Рябошапці від Держдепу США може бути саме такою лобістською роботою по його висуванню на посаду в силових структурах. Прикметно, що й один із фахівців у сфері GR і лобізму Максим Карижський підтвердив інформацію, що для лобіювання у США величезні суми грошей в 500 тисяч доларів це лише мінімальний дріб'язок який потрібен аби попити кави, сходити в гості та з кимось сфотографуватися.
І пальців однієї руки для того аби перерахувати цих людей може виявитися забагато. Зате уявіть собі виграшну позицію цих гравців, думки й ідеї яких щодо потрібних рішень в Україні її ж президенту телефоном озвучить посол США, Держсекретар, чи посадова особа з Білого дому.