Бункер замість реформ: що насправді означає «перезавантаження» Банкової

Перші 96 годин 2026 року Володимир Зеленський прожив так, ніби держава як система стримувань і противаг уже не існує — ні в голові, ні в практиці, ні в алгоритмах ухвалення рішень. Замість держави він бачить пульт керування з набором важелів, які треба судомно перемикати, щоб утримати контроль над турбулентністю, не змінюючи самої моделі влади: коли щось ламається — не ремонтують механізм, а міняють табличку; коли суспільство вимагає інституцій — йому дають символ; коли партнери ставлять питання про довіру — їм показують нове обличчя.

Тиск на Банкову став подвійним і смертельним для старої архітектури: з одного боку — росія, яка не бере «кадрових перерв» і не знає слова «перезавантаження»; з іншого — Вашингтон, який у новій фазі відносин з Києвом хоче не героїзму, а керованого результату — тобто переговорів, рамок, прогресу, продавабельних формул.

Саме тому кадрові рішення 1–4 січня — не про реформи й не про державність. Це про виживання. Зеленський не оновлює владу — він будує бункер. Він знімає токсичність старого центру (Єрмака), щоб негайно залити фундамент нового — ще більш закритого, ще більш мілітаризованого, ще більш придатного для пояснень «ми не можемо сказати, бо безпека».

Ми спостерігаємо народження Офісу-Ставки, де уряд — це тил, парламент — нотаріат, а вся політика робиться в одному кабінеті на Банковій. Це не метафора і не «сильна рука воєнного часу». Це інституційний дрейф: країна, яка воює за свободу, починає вибудовувати владу, для якої свобода — не основа, а загроза; інституції — не механізм сили, а перешкода; контроль — не процедура, а допуск.

Казус Буданова: єрмаківщина в камуфляжі та маніпуляція правилом

Призначення Кирила Буданова керівником Офісу Президента — це кульмінація інституційного цинізму. Зовні це подають як «фокус на безпеці» й перехід до воєнної ефективності; західні медіа описують це як «велике перезавантаження». Але реальна картина інша: Зеленський узаконює Надуряд. Він не просто поставив військового керувати канцелярією — він зробив із канцелярії віцепрезидентство. Так само, як до цього зробив із неї віцепрезидентство для Єрмака.

Керівник ОП за законом — не друга людина в державі. Це апаратна посада. Але в українській реальності Зеленський уже раз показав, що Конституція для нього не межа, а декорація: він перетворив роль голови ОП на інститут, який де-факто має вплив на всі гілки влади — через доступ до президента, через контроль над кадровими призначеннями, через переговорні треки, через інформаційний контур, через «узгодження» рішень, які потім уряд і парламент лише оформлюють.

Єрмак був символом цього антиконституційного віцепрезидентства без виборів. І саме через цю узурпацію суспільство вимагало його відставки. Але Зеленський, як видно, так нічого і не зрозумів: він не демонтував механізм — він просто замінив оператора.

Найгірше — це спосіб, у який зроблено заміну. Зеленський не просто призначив Буданова. Він змінив правила гри під конкретну особу: окремим указом було розширено перелік посад, які можуть заміщатися військовослужбовцями, легалізувавши генерала в кріслі цивільного чиновника. Це класичний маркер авторитарної логіки: коли норма заважає політичній волі — змінюють норму, а не волю. У нормальній державі війна є випробуванням інституцій. У державі Зеленського війна стає аргументом проти інституцій.

Вакуум після Єрмака був не просто кадровим — він був токсичним. Відставка Єрмака стала наслідком корупційного вибуху й удару по довірі, який став загрозою вже не окремій особі, а цілій системі Банкової. Зеленському потрібен був не менеджер, а новий віцепрезидент; не політик, а силовий оператор; не реформа, а фігура, яку можна показати як «доказ очищення», не очищаючи нічого по суті.

Буданов ідеально підходить для цього: герой, розвідник, високий кредит довіри, мінімум публічної відповідальності в минулому, звичка працювати в закритому контурі. Якщо Єрмак був цивільним «рішалою», то Буданов стає архітектором силового менеджменту. Відтепер будь-яке рішення ОП — від переговорних формул до внутрішніх інформаційних обмежень — можна прикрити грифом «секретно» і воєнною необхідністю. Це не повернення держави в правове поле — це втеча влади в сіру зону спецдопусків.

Дипломатичний офшор: навіщо Кислицю забрали в ОП

Переведення Сергія Кислиці на посаду першого заступника керівника ОП — це вирок класичній дипломатії. Це не просто кадрова ротація. Це сигнал: МЗС як інституція відсувається, а переговори переводяться в герметичний «переговорний кабінет» Банкової.

Логіка проста й страшна: майбутні переговори з росією та Заходом будуть містити такі компроміси, які неможливо — або не хочеться — обговорювати в демократичній процедурі. Їх треба «зварити» в закритому контурі ОП і видати суспільству як безальтернативний факт.

Кислиця тут — не про дипломатію як інституційну систему, а про канал комунікації із зовнішніми центрами сили, який має працювати швидко, тихо і в захищеному режимі. Банкова забирає монополію на війну і мир, залишаючи уряду роль технічного забезпечення вже ухвалених рішень.

І тут важливо зрозуміти, чому саме це небезпечно: тому що закритий переговорний кабінет не створює миру — він створює «пакет», який потім неможливо чесно проговорити з суспільством. А якщо не проговорити — то не легітимізувати. А якщо не легітимізувати — то мир стає не миром, а відкладеним конфліктом, який вибухне за першої ж зміни політичної кон’юнктури. Тобто Банкова готує країну не до миру, а до керованого компромісу, який треба проковтнути мовчки.

Ротація спецслужб: зачистка автономії та вертикаль лояльності

Миттєве звільнення Буданова з ГУР і призначення туди Іващенка — це превентивний удар по можливій автономії силового поля. У логіці Держави-Ставки не може існувати двох центрів сили. Якщо голова ОП — розвідник, то керівники спецслужб мають бути не конкурентами, а підлеглими.

Зеленський будує вертикаль лояльності, де спецслужби конкурують не за результат для країни, а за увагу Першого. Це шлях до деградації розвідспільноти, яка замість аналітики почне постачати на стіл президенту те, що він хоче чути.

Влада, яка концентрує все в одному кабінеті, має одну фатальну рису: вона перестає чути реальність, бо реальність у такій системі проходить через фільтри. А фільтри завжди працюють на самозбереження. У воєнний час це смертельно: армії потрібна правда, а режиму потрібен комфорт. Зеленський системно обирає друге, прикриваючи це першим.

Кордон і «технократія»: контроль над тілом країни та камуфляж довіри

Звільнення керівника ДПСУ і призначення виконувача обов’язків 4 січня пройшло майже непоміченим — і це характерно: суспільству підсовують великий сюжет із Будановим, а в тіні перезбирають нерв.

Кордон сьогодні — це головний нерв. Це мобілізація, це втеча еліт, це контрабанда, це соціальна напруга. Встановлення жорсткого контролю над ДПСУ означає, що влада готується до турбулентності. Їй потрібен замок на кордоні, ключ від якого лежить у кишені Банкової. Це не про порядок, це про керованість.

Бо коли приходить момент «важких рішень» — переговорних, економічних, мобілізаційних — влада хоче мати під контролем не тільки інформаційний простір, а й фізичний рух людей.

На цьому тлі «технократичний» сюжет про Федорова в Міноборони та розмови про перестановки в уряді виглядають як камуфляж довіри. Влада каже: «дивіться, у нас не корупція — у нас цифровізація, дрони, технології».

Федоров має стати щитом, який прикриє репутаційно авгієві стайні тилового забезпечення і провали системи закупівель, що накопичувалися роками. Це підміна понять: замість того щоб ламати схеми, показують презентації. Замість того щоб будувати прозорі правила — будують фасад.

Війна вимагає інженерної дисципліни й справедливості. Банкова знову пропонує політичний маркетинг.

Чому все це відбувається саме зараз

Бо три фактори зійшлися в одній точці.

Перше — внутрішня гниль. Корупційні кейси навколо Банкової й Єрмака стали загрозою існуванню режиму в прямому сенсі: токсичність почала бити не по «образу», а по ресурсах і підтримці. Зеленський здав партнера, щоб урятувати себе й конструкцію, яка тримає його владу. Це не моральна оцінка — це логіка самозбереження.

Друге — американський батіг. Новий Вашингтон хоче «результату». Не історичних промов, не романтики опору, а прогресу, який можна показати як «рух до завершення війни».

Щоб продавати такий прогрес, Банковій потрібні виконавці, які не викликають алергії у Вашингтоні. Саме тому Буданов вигідніший для США, ніж Єрмак: він є зручним інтерфейсом силового контуру, прогнозованою фігурою в роботі із західними партнерами, менш токсичною для переговорної вітрини.

Це не комплімент і не «зрада» в юридичному сенсі — це констатація: Зеленський не є суб’єктом, він є об’єктом налаштувань. Його влада живе на зовнішньому ресурсі, а отже — і на зовнішніх вимогах.

Москва тисне прямо — війною та ультиматумом. Вашингтон тисне інакше — умовами, важелями, каналами, дедлайнами. Банкова в цій схемі перезбирає себе так, щоб бути зручною ззовні та керованою всередині.

І саме тому радіти «перезавантаженню» немає підстав: це не відновлення суб’єктності, а перешивка каналу впливу.

Третє — вибори й транзит. Зеленський чудово розуміє: будь-яка розмова про вибори в майбутньому виводить на поверхню головне питання — хто буде наступним?

Буданов і Залужний — дві фігури, які в уяві суспільства можуть бити Зеленського. Призначення Буданова в ОП — це «обійми анаконди»: або підготовка спадкоємця в стилі «Єльцин—Путін», або спроба «спалити» конкурента, прив’язавши його до чорної роботи Банкової, до скандалів, до непопулярних компромісів, до відповідальності за рішення, які раніше падали на Єрмака.

Це політична технологія, а не державна кадрова політика.

Вирок і прогноз

За ці чотири дні Зеленський зробив фатальну ставку: він продемонстрував, що не збирається розв’язувати проблему інституційної слабкості, а натомість цементує ручне управління, посилюючи його силовим і переговорним контуром.

Він не будує систему стримувань — він будує контур лояльності.
Він не повертає довіру — він купує її символом.
Він не демонтує єрмаківщину — він її переодягає.

Короткостроково це може спрацювати: вертикаль замкнеться, комунікації стануть дисциплінованішими, зовнішні партнери отримають зрозумілий канал, інформаційні витоки можуть зменшитися, Банкова відчує себе зібраною.

Середньостроково (3 місяці) почнуться проблеми: ОП захлинеться в мікроменеджменті, силові контури почнуть конкурувати за доступ, закритий переговорний кабінет почне варити компроміси, які не мають суспільної легітимності, а Буданов відчує на собі, що керувати бюрократією й політикою — це не планувати рейди й не давати інтерв’ю про «реалізм».

Довгостроково це шлях до кризи легітимності: коли — і якщо — закритий переговорний кабінет видасть непопулярний мирний пакет, Банкова вже не матиме громовідводів. Зеленський сам очолив цю ставку. І відповідальність за її наслідки буде персональною.

Зеленський хотів побудувати фортецю. Але він ризикує виявити, що побудував в’язницю, у якій він — головний наглядач і головний в’язень одночасно. Бо ставка, яка замінює державу, завжди зрештою починає керувати своїм творцем: вона вимагає контролю, ще більшого контролю, ще більшої секретності, ще більшого стиску свободи — і в якийсь момент країна, що воювала за республіку, прокидається в режимі, який зручніше утримувати, ніж перемагати.

Джерело

«Редакція «Останнього Бастіону» може не поділяти позицію авторів. Відповідальність за матеріали в розділі «Опінії» несуть самі автори.»