Процес деанонімізації намірів росії відбувався поступово.
І її повномасштабне вторгнення в Україну показало, нарешті, справжнє лице, яке вже "не збережеш". Путін і не передбачав, скільки ворогів зможе нажити собі буквально за лічені дні лютого 2022 року.
Шалена пропаганда, яка панує всі ці роки, по суті, стала наочним доказом наступного: реального, а не уявно-пропагандистського, обґрунтування для перегляду територіальних кордонів 1991 року на росії не було і немає. Російська політика щодо України, починаючи з 2014 року, була позбавлена якогось адекватного контексту, і навіть просто контексту.
Це істерика та агресія, породжені бездіяльністю Кремля у напрямі вибудовування змістовного концепту та взаємовигідного співробітництва на постсовєцькому просторі загалом. Більшість телевізійної "пурги", яку озвучували та озвучують досі на російських федеральних телеканалах мала лише один критерій – антиукраїнськість (радше, крайня українофобія – прим. ред.).
При цьому на росії за ці роки з'явилася психологічна залежність від України як такої. Це нагадує маніяка, який може годинами говорити про свого сусіда, в якого він кинув цеглу, але схибив і тепер шкодує.
А маніяк таки схибив. Неправильно оцінив як процеси в українському суспільстві, так і можливість пакту із Заходом, якщо підвищувати ставки, загрожуючи всім "ядреним попелом".
Якщо у тебе немає творчої ідеї (а є тільки руйнівна сила), ресурсів (сучасної економіки) та еліт (реальних, з цінностями, а не тих, котрі облизують одна одну), а одні тільки ракети та бомби, то така мета як перегляд територіальних кордонів та сфер впливу – це лише авантюра. Причому з катастрофічними наслідками для самої росії.