На Харківщині ми наступали, а нині ми тут – на Донбасі – відступаємо. Ми втрачаємо людей, посадки, поля, ліси, озера, ставки, ріки.
(Текст подано в оригіналі без виправлень і скорочень зі збереженням авторської стилістики).
Із цим живописним зотлілим деревом ми розпрощалися надовго, але місце це вже під контролем ворога, на жаль... Ми залишаємо гаї, яри, левади, дамби.
Росія щодня відбирає у нас плато і долини, схили та кручі, белебні та байраки. Ми встигаємо познайомитися з людьми та собаками у прифронтових селах – і дуже швидко прощаємося з ними.
Наша країна тане щодоби, випаровується, як вода, осипається, як піщаний берег у зле море – мірно, метр за метром. І це все – на моїх очах.
Я вкопуюся в танучу землю; своїм тілом, ніби корінням, намагаюся тримати її, щоб не змивало так швидко в провалля. Знайте, ми платимо страшну, велику ціну за те, що сповільнюємо танення, але поки що нам це не вдається зупинити.
Кожної ночі, кожного світлового дня на Захід відсувається межа нашого простору. Не знаю, чи в курсі про це решта країни.
Небезпека, якщо вона нині далеко – не стає від того меншою. Боротьба тут запекліша, ворог тут значно більш страшний і вправний.
Два стрибки – і він знову буде там, де був раніше, тому хочеться, щоби більше людей прокинулося, більше стало до боротьби. Зараз на нашій широкій війні – мільйон гарячих вакансій, незробленого – море, океан...