Про фатальні уроки програної самостійности понад 100-річної давнини. Або чому варто навчитися не ставати на одні й ті самі граблі двічі.
Українська історія ХХ-го століття сповнена траґічних сторінок. Хоча нашій нації і пощастило мати власну незалежну державу, однак шлях до неї був доволі тернистим і кривавим; згадаймо, хоча б, Перші визвольні змагання!
Спекотне літо 1917-го... У розпалі національна революція: ліві та центристські сили під проводом Михайла Грушевського і Володимира Винниченка керують автономним урядом і парламентом – Українською Центральною Радою.
Ідеї самостійництва, проголошені ще у 1900-му в Полтаві Миколою Міхновським, вже не стільки витають у повітрі, скільки пропахли порохом та кров'ю спраглих до волі селян, робітників, інтеліґентів. Залишалось одне – знайти виконавців чину, котрі не здадуться за першої-ліпшої нагоди, а підуть до кінця!
Проголошення І-го Універсалу з автономією України на початку червня 1917-го не тільки запалило серця українців, а й посіяло шовіністичну реакцію серед московських чинуш. Нашвидкуруч склепаний гінцями з Петрограду та діячами Центральної Ради ІІ-й Універсал мав доволі угодовський характер, що заклав міну сповільної дії та жодним чином не загасив пожежу національного невдоволення.
Прихильники ідеї самостійної Української Держави вирішили більше не чекати та готуватися до зриву. Сáме їхніми силами ще у березні 1917-го був створений Український військовий клуб імені гетьмана Павла Полуботка, на чолі якого став Микола Міхновський.
Як свідчать факти, сáме Полуботківці стали тією рушійною силою, яка надала нового змісту ідеї самостійності України. Адже вони займались українізацією колишньої царської армії – створили І-й Український полк імені гетьмана Богдана Хмельницького, а згодом, і ІІ-й Український полк імені гетьмана Павла Полуботка.
Сумнозвісна "липнева криза" 1917-го боляче вдарила не тільки по російському Тимчасовому уряду, але й по Центральній Раді. Спроба більшовиків з анархістами захопити владу в Петрограді стала сиґналом для українських самостійників-Полуботківців, котрі вирішили більше не чекати смерті двоголового орла.
Вони захотіли підштовхнути Центральну Раду до проголошення незалежності України активними діями. За задумом Миколи Міхновського, бійці І-го Українського полку імені гетьмана Богдана Хмельницького повинні були дістатися Канева, де на могилі Великого Кобзаря оголосити про створення самостійної Української Держави.
Своєю чергою, новосформований п'ятитисячний ІІ-й Український полк імені гетьмана Павла Полуботка мав захопити державні установи в Києві. Інші ж самостійники, розкидані по губерніях, повинні були взяти владу на місцях: у Житомирі, Чернігові, Полтаві, Олександрівську, Юзівці та Одесі.
Свій героїчний Чин Полуботківці розпочали у ніч із 4 (17) на 5 (18) липня 1917 року, захопивши інтендантські збройні сховища та арсенал з бронетехнікою в околицях столиці України. На зорі нового дня 5000 повсталих самостійників під жовто-блакитним стягом почали входити до Києва: роззброєно міліціонерів, заарештовано московського коменданта міста, захоплено телеграф і Державний банк, зайнято Печерську фортецю та Арсенал, виставлено варту коло урядових установ.
Настала доба мовчазної розгубленості та остраху чиновників Центральної Ради, які опинились в осаді рішучих Полуботківців. Але довго панувати в українській столиці самостійники не змогли.
Юрій Капкан – командир полку Богданівців, – той кому Микола Міхновський доручив справу проголошення державної самостійності, оголосив себе комендантом Києва і звинуватив Полуботківців у заколоті проти демократичної Центральної Ради. Всіх заарештованих було звільнено; а особливо небезпечний 2-й Понтонний московський полк спробував помститися Полуботківцям і розпочав стрілянину на Печерську.
Однак спритні самостійники залягли на валах і прийняли бій. Втративши кілька бійців, московські окупанти відступили й більше не виявляли бажання йти в атаку; Центральна Рада ж розпочала репресії – орґанізаторів зриву було заарештовано, а згодом, як і весь ІІ-й Український полк імені гетьмана Павла Полуботка, відправлено на смерть до Румунського фронту.
Що ж у підсумку? – На жаль ідеалісти-Полуботківці не змогли реалізувати мрію мільйонів українців про самостійну Українську Державу; Піррова перемога Центральної Ради вже за 8 місяців болісно вдарила по всій країні…
У січні 1918-го більшовицька орда Міхаіла Муравйова, перебивши студентство під Крутами, увірвалась до Києва і майже місяць робила свою криваво-чорну справу, вирізаючи український люд. Адже нікому вже було захистити пересічних громадян!
Але пам'ять про ті спекотні липневі дні 1917-го жива, і сáме вона формує нову сторінку української історії для героїчного Чину Полуботківців. Одначе, безумовним залишається і те, що створений за останні 25 років міт про керманичів Центральної Ради, як про самовідданих борців за незалежну Україну, нині тріщить по швах.
Знайдені в архівах документи переконують, що героями у ті часи були інші люди (власне Міхновський із Полуботківцями, а не Грушевський із Винниченком), котрі дійсно розуміли ситуацію, в якій перебувала Україна, тож робили чіткі кроки до здобуття самостійності. Сьогодні ж ми спостерігаємо аналоґічну ситуацію.
Влада намагається всіма силами очорнити справжніх борців за українську незалежність, називаючи їх дезертирами, мародерами та бандитами. У той час як ворог не тільки оклигав і зализав рани, але й перейшов у контрнаступ на всіх наявних фронтах.
Чи вистачить клепки не повторювати помилки 100-річної давнини? – Відповідь, скоріше за все, отримаємо згодом.