Дністровський цуґцванґ

Фронтальний стіл, полотнище карти, безсонні ночі командних штабів. У тамбурі перед бомбосховищем стоїть цигарковий дим і короткі фрази офіцерів. У кожного на рахунку з десяток відтінків правди, про яку говорити вголос не можна...

Воєнний стан. Тож усі незручні констатації під печаткою мовчання. Вони авансом списані на фобію паніки. У цьому є безсумнівна доцільність, проте і вона не позбавлена спекуляцій.

На КСП зв'язок по тапіку; шипить радіоефір з позивними та рекурсивним словом "доповідаю". Штабами не рідко гуляє привид старорежимної армійщини. Не вмерла мода на декоровані звіти про "успіхи та прориви", як віддалена і зникаюча луна чавунного совка. Тож і тверезий погляд на стан речей та прояви критичного мислення у разі незручності можна назвати "панікою".

І зрозуміло, що істерія нам не союзник, але і мужність неможливо уявити без здатності артикулювати огріхи та проблеми на шляху до Перемоги. Без цього весь огром заходів з антипанічної гігієни не більше, ніж камуфльоване сцикунство.

Тож починаємо скидати шори: проблема таки є! Ім'я їй Маріуполь.

Розкритий бутон приморського міста щодня згортає пелюстки підконтрольних нам зон. Темрява концентрується  і тисне, відтак суцвіття попри відчайдушний опір впадає в інтровертність. У подвійному кільці облоги солідна кількість воїтелів України. Підмога ззовні не поспішає та й не зрозуміло, чи слід чекати її взагалі...

Відтак розкладемо на шахівниці схему одного з імовірних цугцвангів. Ворог буксонув у Києві та Харкові, тому відсунув їх на другий план. Утім, часу не втрачає і перегруповує сили. Акцент натиску зміщує на Марік (тобто, Маріуполь – прим. ред.). Іде у партер і бере його на больовий. Кільце облоги у ширину – 80 км лягло у 2 шари.

За деякими даними супостат тримає під контролем більш ніж половину міської забудови. Зашморг затягується і все гостріше постає питання, як вивести з блокади понад 1000 наших бійців? – Відповідь проста: створенням подібної блокади ворога з двократним масштабом проблеми та кількістю заручників.

Далі – пропорційний обмін заблокованими військовими. І якщо вже за вікном розгорнуто безоглядну Велику Війну, то однозначно нам нема чого втрачати. Тож збираємо волю у кулачок і починаємо спільну з Молдовою антитерористичну операцію з ліквідації "ПМР".

До того ж минулого тижня Європа визнала "ПМР" зоною окупації. Тим самим розв'язала Молдові руки на випадок її бажання повернути Тирасполь під свій контроль. Нерішучість молдован ми усунемо готовністю прийти на допомогу. Відтак виходимо на майданчик подій як головна ударна сила контрПМРівської АТО. 

За фактом Придністров'я – анклав росії. Остання і надалі рубатиме криголамом арти та танків наземний коридор з Ростова до Криму, а звідти до Одеси та Тирасполя. Цю імперську  амбіцію жаргоном кремлівських кабінетів іменують "єкатєрініскім полумєсяцем" (тобто, поясом). Південь і Схід України вони вважають своєю історичною спадщиною з ярличком "новороссійская губернія".

Головна мета супостату – відрізати Україну від Азовського і Чорного морів та позбавити її статусу морської держави. А принагідно забрати собі південну Бессарабію (вихід до Дунаю). Згадайте ФСБ-ешну авантюру з "БНР" (так звану "Буджацькою Народною Республікою") 2014-го року під корогвою якої об'єдналися ватники Одещини та планували втілення донецького сценарію.

Територією Придністров'я розкидано бази "миротворчого контингенту" ереффї. Такого ж самого як і в Абхазії, "Південній Осетії" та на окупованих ділянках азербайджанського Карабаху. Це колишня 14-а гвардійська загальновійськова армія, яку у період командування генерала Лебедя перейменовано на Оперативну групу російських військ у Придністровському регіоні.

Загальна кількість окупаційного контингенту – до 1700 осіб + місцеві НВФ. Саме цей антропо-гумус може визначити імовірну конфігурацію деблокади українських захисників у  розбомбленій російською авіацією і танками приморській фортеці. А з огляду на колосальні втрати орків і брак живої сили цим питанням нервово проймуться собачі голови за спаською вежею. Тож обмін на заблокованих захисників Маріуполя їх таки має зацікавити.

Хай би там як, але Україна отримає чимало плюсів із Дністровського цуґцванґу:

• анулює у своїх та інтересах цивілізованого світу буферно-піратську територіальну одиницю росії;
• означить себе в статусі регіонального лідера, (увиразнить геополітичну ремінісценцію ГУАМу доби класичного кучмізму); 
• окреслить нову грань військово-політичного партнерства з Молдовою і проведе перше бойове хрещення альянсу;
• введе у структуру антиросійського резистансу, нехай і легковагового, втім  додаткового гравця;
• набуде виразніших симпатій та реактивує румунське лобі в структурі ЄС, що збалансує риторику мадярських москвофільських прокладок;
• проведе фактичну роботу над помилками, яких припустилися українські добровольці-пасіонарії долучившись до війни у Придністров'ї на боці сепарів (1992-го року), маючи при цьому, хоч і патріотичну україноцентричну мотивацію, якою зманеврувала росія та використала їх наосліп;
• посилить антиросійську гравітацію на сучасній мапі світу, до якої відучора вкотре долучилися наші партнери з Шушинського блоку (Азербайджан-Туреччина) відволікаючи московію від українського фронту наступом на підконтрольні їй території в Аскеранському районі.

Фронтальний стіл; полотнище карти; безсонні ночі командних штабів. У тамбурі перед бомбосховищем стоїть цигарковий дим і замовчана правда. Дискусії не на часі, аби не розгойдувати човен. Воєнний стан.

Але якщо обличчям офіційної влади дозволено усе дисонуюче їхній риториці називати панікою, то чому б нам не охрестити цим словом імовірний скепсис щодо перспектив силової деімперіалізації ублюдочного Придністров'я?