Федоров: від панегіриків Зеленському до боротьби за вибори
Учора — слуга Зеленського, сьогодні — борець за вибори.
У день, коли закінчилися конституційні повноваження Президента України В. Зеленського (а це сталося 20 травня 2024 року), Михайло Федоров уже п’ять років обіймав посаду віцепрем’єр-міністра України. І ні про які вибори не говорив.
Бо навіщо? Життя вдалося, і 28-річний юнак із двох ніг залетів одразу на вершину великої політики, оминувши всі попередні стадії розвитку.
Через рік після закінчення конституційних повноважень Президента України В. Зеленського, 17 липня 2025 року, пана М. Федорова підвищили до першого віцепрем’єр-міністра. І поки тодішня прем’єрка виконувала функції стюардеси, Федоров навіть кілька днів виконував обов’язки прем’єр-міністра.
При цьому, знову ж таки, не виявляв жодних ознак обурення фактом грубого порушення Конституції України Володимиром Зеленським.
А коли в січні 2026 року протермінований уже на півтора року Президент України Зеленський висунув М. Федорова на посаду міністра оборони, Міша палко дякував Верховному Головнокомандувачу в його кабінеті й інтенсивно роздавав обіцянки швидко провести реформи в МОУ, насамперед — реформу ТЦК та СП. Але серед тих натхненних панегіриків на славу Найвеличнішого не було ані натяку на відсутність змінюваності влади в Україні чи на придушення демократії під прикриттям «воєнного стану».
І навіть після автоматичного, деперсоналізованого — разом з усім Кабміном — звільнення з посади міністра оборони також ані пари з вуст про сумнівну легітимність чотириразового ухилянта.
Ба більше: наступного дня на пресконференції Міша палко освідчувався в коханні своєму зрадливому шефу: «Я сім років вірно служив Президенту!» (с)
І лише коли всім стало остаточно зрозуміло, що влади Федорову вже не бачити, у Міші стався катарсис: виявляється — о жах! — у країні не проводять виборів! Це нечувано! Ганьба! Куди два роки дивиться СБУ?
Бо без крісла, без потоків та відчуття «божественності створення правил гри» пану Михайлу якось не тейво. Незатишно.
Нестримно хочеться чимось рулити, віддавати накази, карати й милувати. Вирішувати, кому і на що саме підуть мільярди бюджетних та донорських грошей. Відправляти до армії незгодних журналістів, керувати арміями ботів у соцмережах, виступати поряд із Зеленським на великій сцені.
У жодному разі не можна все це облишити. Нізащо.
Тому негайно — «Ви!Бо!Ри!»
Що означає «неможливо під час війни»? А ви мені якось придумайте. Не знаю як — мені нннада. Дуже. Крутіться як хочете.
І пофіг, що приблизно мільйон військових не зможуть балотуватися чи навіть проголосувати, — то не моя проблема, мені дуже потрібна влада. Негайно. Тут і зараз. Я вже місяць без дози, й у мене починається ломка.
Безпека дільниць? Скасування цензури та «марафону»? Вільний політичний процес? Припинення політичних переслідувань незгодних? Десять мільйонів громадян за межами країни?
Це все ваші відмазки, а мені терміново потрібні вибори. Бігом. Завтра. А то картонкові за два тижні підуть до школи — і прощавай, «потужна підтримко електорату».
Так що ви давайте, придумайте мені, Божественному Міші, щось таке, щоб я знову керував країною і всіма вашими грошима.
А то я натравлю на вас своїх картонних тигрів. Р-р-р.
В Україні виборів хочуть усі — крім Зеленського та його банди міндічів.
Хочуть давно, але дорослі розуміють, що провести їх в умовах війни та щоденних бомбардувань просто неможливо. Палкі дискусії із цього питання точилися приблизно з весни 2024-го до кінця 2025 року, коли начебто було досягнуто суспільного консенсусу й усі змирилися з неможливістю проведення виборів під час війни. Але пан Федоров у той час був першим віцепрем’єр-міністром, а тому всі ці жваві обговорення пропустив. Було не на часі, ви ж розумієте.
А ще виборів в Україні не хоче один кривавий карлик у кремлі, бо напівлегітимний Зеленський його цілком влаштовує на чолі напівдемократичної України.
Усе це розуміють розумні дорослі люди.
Але звідки це знати «золотому хлопчику»? Логіка, здоровий глузд, критичне мислення — це не модно, це не продається. «Правий той, хто гучніше кричить», — так він вважає.
І тому він навіть не зрозуміє, чому так швидко закінчилася його політична кар’єра, заледве розпочавшись.
