У царстві руїн і віддаленої стрілкотні почуватися комфортніше за зальотні бонвівани з терас Ібіци. Зрештою, на війні не може бути інакше.
Знеструмлені міста і селища безхозно валялися вздовж берега вигнутого Осколу. У низині заливних лугів стелилася тонка скатертина диму з відтанцьованих згарищ.
Точкові влучання розкладали стіни понурих хат на фрагменти бетонного конструктора "Lego". І з кожного провулка війна збирала данину у вигляді 2-3 господ обернених на попелище.
Порвані мости їжачились уривками арматурних струн, а повалені у воду металеві блоки закручували в'юни течії стрімко плинної ріки. Нею ділилося місто навпіл – мов снікерс і енергетик з братами в салоні фронтового авта.
На лівому березі Осколу довершувався черговий епізод війни з безславною втечею окупанта. І саме на нього у бойових донесеннях наших штабів амбітно приміряли формулювання "розгром військ".
Острашливий свист снарядів вшинковувався у силікатну плоть міста. Ворог біснувався на лівобережжі та гарячі стволи його артрозрахунків сповідували вогневий рандом у житлових кварталах.
Тими днями катапульта пригод закинула мене у компанію командира мінометної батареї на псевдо "Санта". (Ні, не того книжного правосєка з Пісків, а скромного житомирського ідеаліста з 92 окремої мехбригади).
У його мішках під очима сидів конденсат недоспаних ночей і нелюдська перевтома. Проте цього було недостатньо аби змусити древлянина до песимізму.
Тонкий пензлик гострих відчуттів лоскотав діафрагму. У сонячному сплетінні закручувалося спіраллю своєрідне відчуття урочистості та радість ризику...