Вся постсовєцька політика квазідержавного утворення РФ – це ніщо інше, як відлуння Другої світової війни (1939-1945).
По-перше, під час цієї війни попередник недоімперії СССР паралельно вирішував експансіоністські завдання, наприклад, щодо Фінляндії та країн Балтії. Та й до війни теж: пакт Молотова-Ріббентропа, секретний протокол про поділ сфер впливу у Східній Європі на випадок "територіально-політичної перебудови".
Після війни це все продовжилося у більших масштабах. В якомусь сенсі країни сумнозвісного "Варшавського договору" були насильно втягнуті в орбіту Москви.
Події в Угорщині 1956 року і Чехословаччині 1968 року це наочно підтвердили. Крім того, ціну тієї війни пам'ятали всі, адже були колосальні втрати; одна Україна втратила на фронтах 8 мільйонів своїх людей!
По-друге, важливим є те, як і хто розпорядився перемогою та поразкою у постсовєцький час. Відверто кажучи, СССР "у суху" програв Холодну війну, але замість того, щоби зробити висновки про причини, на сучасному етапі РФ стала накопичувати гроші та ресурси на нову війну задля Ялти-2.
Виявляється, роки зростання добробуту були спрямовані на те, щоби по всьому світу шукати "нацистів", і, у результаті, занурити власну країну в злидні та статус ізгоя. Це ніщо інше, як обнулення потенціалу світової держави.
Це не просто проблема конкретного режиму Владіміра Путіна, за якого державницьке "захворювання" загострилося. Власне, це проблема не на рівні цілепокладання країни в цілому, а самої ідеї сучасної РФ.
Як виявилося, Московія живе минулим. Намагається нав'язати чи повернути всіх у минуле, а отже – там, у минулому, і залишиться, навіки самотня.