Українцям, які позиціюють себе правими чи лівими, слід виходити з тем, які зводять їх до маргінальної меншості. Бо це дискурс XX століття.
Найбільша проблема всіх Стамбульських конвенцій і подібних їм речей полягає у дискусіях навколо цих явищ. Обидві сторони (апологети та критики – прим. ред.) традиційно займаються дурним моралізаторством, давлять педальку емоцій, малюють уявну трагедію від неухвалення чи ухвалення таких рішень.
Мова про обидві сторони, якими б мої переконання не були – обидві течії виявляють себе як далекі від "великої політики". Адже вона не вірить сльозам, а лише рахує цифри в стовпчик.
Ніякого боронь Боже цивілізованого дискурсу – лише суперечки про цінності, махання опудалами прогресу і традиційності. Обклеювання ярликами, плювання межи очі улюбленим ворогам про яких прочитали в комсомольському бойовому листку вашої партії.
І це в рівній мірі відноситься до усіх учасників теми навколо Стамбульської конвенції та інших проявів явища "politics of identity" в Україні. На перетині ж релігії та сексуальності зазвичай виникають найбільш душні розмови, найбільші пересмикування, найбільш емоційний рознос противника, який зі сторони спостерігати просто бридко.
Такі в цьому гіперболізовано роздуті релігія і сексуальність, що ніколи не захочеться з такими людьми ні спати, ні заходити в одну церкву. Одна правда лишається свята і непорушна: поки люди продовжують бурлити навколо ідентичностей, політтехнологи не втрачають своєї актуальності як явище.