Китай тихо захоплює світ
Вражаючі масштаби інфраструктурної ініціативи країни і що це означає для міжнародного порядку.
Донедавна пакистанське містечко Гвадар було сповнене будиночками із шлакоблоків, у яких жило приблизно 50 000 рибалок. Оточене скелями, пустелею та Аравійським морем, воно знаходилося на забутому краю землі. Тепер воно являє собою одну з центральних ініціатив Китаю «Один пояс, один шлях», і місто повністю видозмінилося. Гвадар накрила хвиля будівництва: абсолютно новий контейнерний порт, нові готелі, 2900-км супермагістраль та високошвидкісна залізниця, що поєднує його із західними провінціями Китаю, що не мають виходу до моря. Китай та Пакистан прагнуть перетворити Гвадар на новий Дубай, зробивши з нього місто з населенням у 2 млн людей.
Китай швидко перетворюється на найбільшу у світі торговельну імперію. Для порівняння, після Другої світової війни, план Маршалла надав Європі еквівалент у 800 млрд доларів США на реконструкцію. Десятиліття після війни Сполучені Штати також були найбільшою торговельною державою світу, а також найбільшим двостороннім кредитором для інших країн.
Тепер черга за Китаєм. Масштаби та область охоплення ініціативи «Один пояс, один шлях» вражають. За оцінками, вже було витрачено більше 300 млрд. доларів, і Китай планує витратити 1 трлн доларів ще у наступному десятилітті. Згідно з даними ЦРУ, 92 країни вважали Китай своїм найбільшим партнером з експорту чи імпорту у 2015 році. До порівняння, Сполучені Штати – лише 57 країн. Найбільш вражаючою є швидкість, з якою Китай цього досяг. Хоча країна була найбільшим у світі одержувачем позик від Світового банку та Азіатського банку розвитку у 1980-х та 1990-х роках, останнім часом Китай позичав більше країнам, що розвиваються, ніж Світовий банк.
На відміну від Сполучених Штатів та Європи, Китай використовує допомогу, торгівлю та прямі іноземні інвестиції, щоб побудувати добру репутацію, розширити свою політичну владу та захистити природні ресурси, які йому потрібно розвивати. «Один пояс, один шлях» є найбільш вражаючим прикладом цього. Це парасолькова ініціатива поточних та майбутніх інфраструктурних проектів. У наступні десятиріччя Китай планує побудувати тісну мережу інфраструктури навколо Азії та, за допомогою подібних ініціатив, у всьому світі.
Більша частина його фінансування буде здійснюватися у вигляді кредитів, а не субсидій, а китайські державні підприємства також будуть заохочуватись до інвестування. Це означає, наприклад, що якщо Пакистан не зможе погасити свої позики, Китай може заволодіти багатьма його вугільними шахтами, нафтопроводами та електростанціями, і таким чином матимуть величезні важелі впливу на уряд Пакистану. Так само Китай має право 40 років управляти портом Гвадара.
«Один пояс, один шлях» – найбільша ініціатива із зовнішньої політики Китаю на сьогоднішній день, проте це не план Маршалла. Пекін не робить це з альтруїзму, або з бажання стабілізувати країни, які він кредитує. Тож для чого витрачати такі величезні суми на своїх сусідів? З одного боку, Китай занадто залежний від свого східного приморського узбережжя та вузької протоки Малакка біля Сінгапуру. Тому є сенс створювати торговельні шляхи через Пакистан та Центральну Азію. «Один пояс, один шлях» також допомагає Китаю вкладати свої величезні валютні резерви та забезпечувати роботою свої державні підприємства.
Ця ініціатива також має позитивний побічний ефект для Пекіна: деякі китайські урядовці стверджують, що це своєрідне змагання з Сполученими Штатами. Як мінімум, це створює важелі для того, щоб змусити багато менших країн відчувати себе економічно зобов’язаними Китаю.
Тож що все це означає для «ліберального міжнародного порядку», що США так ретельно створювали та підтримували протягом останніх семи десятиліть? Не все так погано.
Якщо мета цього порядку полягала у забезпеченні миру та процвітання, то у певній мірі щедрість Китаю дійсно доповнює її. Країни, що торгують більше, менше воюють, і не лише з їхніми торговельними партнерами, але зі світом в цілому. Таким чином, Китай, по-своєму, допомагає підтримувати міжнародний мир. І все ж, навіть якщо менше міждержавних війн ведеться у рамках «Китайського миру», епоха, коли багато маленьких «поневолених» держав перебувають у руках Китаю означає, що США буде важче нав’язувати свою волю.
Щодо питання процвітання, економічний вплив Китаю на країни, яким він позичає, до цих пір є спірним. У той час, як 20% того, що Китай надає у вигляді традиційної допомоги, сприяє місцевій економіці, більша частина його великодушності приходить як позики, які вже не настільки корисні. Вчені, які розглянули китайські інвестиції в Африку з 1991 по 2010 роки, виявили, що китайська допомога не сприяє економічному зростанню, і що недорогий китайський імпорт часто витісняє африканські місцеві фірми і, таким чином, завдає шкоди зайнятості на малих підприємствах. Китай, як правило, вимагає, щоб країни, що постраждали, використовували китайські фірми для будівництва доріг і портів, а отже, не використовували місцеві фірми та місцевих працівників. Наприклад, у Пакистані над економічним коридором працює 7 тис. китайських громадян – вони привозять власних кухарів, мають окреме житло і не взаємодіють з місцевими жителями. Порівняно небагато пакистанців працюють над фактичним будівництвом та залізничним спорудженням (і, отже, розвиваючими навичками), проте близько 15 тис. людей залучено для охорони китайців. Військова служба – це не той навик, що потрібен Пакистану.
Крім того, у той час, як китайські кредити колись мали низькі відсоткові ставки приблизно на рівні 2,5%, зараз вони сягають майже 5% і більше. Їх важче погасити. Хоча ті, хто отримує китайські кошти, задоволені можливістю покрити дефіцит електроенергії та покращити свої дороги, вони можуть закласти свої ф’ючерси.
Можливо, найбільшою проблемою для «ліберального міжнародного порядку» є те, що, на відміну від більшості західної допомоги та позик, проект «Один пояс, один шлях» часто заохочує до жахливих стандартів в галузі управління, охорони навколишнього середовища та прав людини, хоча деякі показники Китаю й дещо покращилися за останні кілька років.
Китай часто є найбільшим інвестором у країни, яких інші уникають (адже ними керують диктатори, які не поважають права людини і є корумпованими), такі, як Зімбабве, Північна Корея, Нігер, Ангола та Бірма. Президент Уганди Йовері Мусевені пояснив, що любить китайські інвестиції, оскільки вони «не задають надто багато питань» і «приходять з... великими грошима, а не малими». Звичайно, у той час, як США та Європа вимагають високих стандартів у своїх проектах допомоги, їхні компанії та уряди також мали жахливі показники з прав людини та навколишнього середовища, коли вони захоплювали Індію, Африку та Латинську Америку у ХІХ – початку ХХ століття.
Коли Китай вперше пішов за кордон, його стандарти з безпеки працівників та навколишнього середовища бажали кращого. У деяких районах китайські фірми залишали позаду низькооплачуваних шахтарів, спустошені ліси та зруйновані річки. Проте Китай швидко навчається. У 2017 році китайський уряд опублікував нові, більш жорсткі рекомендації для іноземних інвесторів. Азіатський банк інфраструктури інвестицій (АБІІ) застосував стандарти світового рівня і багато китайських компаній швидко покращили методи ведення своєї діяльності.
Якщо геоекономічний поштовх Китаю продовжуватиметься, це стане його найбільшою спадщиною і матиме глибокий вплив на світ – не обов’язково лише негативний. Оскільки Захід не має $ 1 трлн, щоб «обдарувати» інфраструктури країн, що розвиваються, найкращим вирішенням буде перейняти та використати цей гігантський проект. Якщо ініціатива «Один пояс, одна дорога» буде успішною, асфальт буде гладким, логістика працюватиме швидше, а країни, які були виключені зі світових ринків, зможуть більше торгувати. Якщо усе вищезгадане справдиться, то кількість міждержавних війн зменшиться, проте багато малих країн будуть залежними від Китаю. Під час обох своїх візитів до США та Давосу 2015 року та 2017 року, президент Сі підкреслив, що Китай хоче мати більш справедливу міжнародну систему, проте не хоче розгойдувати міжнародний порядок. Заохочуючи Китай покращувати умови праці, права людини та екологічні стандарти своїх проектів, світ повинен домогтися виконання його обіцянок.
Аня Мануель,
The Atlantic
