Київ на межі санітарного зриву
Коли столиця раптом згадує, що вода — це не опція, а основа життя.
У січні 2026 року Київ пережив те, що в нормальній країні називають одним словом: надзвичайна ситуація. Не «дискомфорт», не «складний період», не «тимчасові незручності». А класичний міський колапс, коли столиця в один момент виявляє: без електрики не качається вода, без води не працює каналізація в будинках, без тепла замерзають системи — і місто починає говорити не про «smart city», а про викопні туалети.
Вода зникає не тому, що її «менше», а тому, що система лягає від одного удару
Після масованого обстрілу 20 січня було прямо зафіксовано: знеструмлені об’єкти водопровідної інфраструктури, а лівобережна частина міста майже повністю — без водопостачання; на Троєщині — знижений тиск. Це не «погана погода», це інженерна залежність міста від електроживлення насосів.
Далі ще «веселіше»: навіть коли офіційно повідомляють про відновлення, людям нагадують базову річ, яку влада чомусь ніколи не говорить наперед, — на верхні поверхи вода йде через підкачувальні насоси, а вони без світла не працюють. Тобто «вода у районі є», але у вас на 16-му поверсі — її немає.
Троєщина: пів мільйона людей, один вузол тепла — і жодного нормального «плану Б»
Троєщина цього місяця стала концентратом усіх управлінських гріхів: великий масив, критична залежність від одного джерела тепла, повторні перезапуски, мороз, енергетичні удари — і район реально опинився без опалення.
Голова Деснянської РДА Максим Бахматов фактично проговорив те, що міська влада роками боялася сказати вголос: розгалужену систему енергетичної й теплової стійкості треба було будувати «ще чотири роки тому».
Це не просто емоція чиновника. Це діагноз управлінню Києва: війна триває не перший рік, а стратегічні «пояси безпеки» для міста так і не стали обов’язковою політикою.
«Туалети як у селі»: сама поява цієї теми — маркер катастрофи
Найсимптоматичніше — навіть не холод і не темрява. Найсимптоматичніше те, що в Києві на повному серйозі почали обговорювати сценарій викопних вуличних туалетів «у разі замерзання каналізації» — як спосіб «надати людям хоч якийсь сервіс».
Так, офіційно «Київводоканал» і КМДА відповіли: каналізаційні дворові мережі прокладені глибше рівня промерзання, стоки мають плюсову температуру й рухаються, випадків промерзання не зафіксовано, а ідею вуличних туалетів вважають недоцільною.
Але тут важливий не бюрократичний «відбій паніки». Важливий факт: столиця країни в стані війни дійшла до публічної дискусії «а чи не копати нам ями під туалети?». Це індикатор не каналізаційної труби — це індикатор управлінської труби, яка тріснула в головах тих, хто мав би готувати місто до гірших сценаріїв, а не коментувати їх постфактум.
І ще одна «приємна» деталь: міські служби окремо наголосили, що випуски труб від будинків до першого колодязя — це внутрішньобудинкові мережі, за які відповідають балансоутримувачі / ЖЕКи / ОСББ, а не водоканал.
У перекладі з чиновницької: якщо у вас у будинку стає туалет, бо щось перемерзло / зірвало / забило — ви ще й отримаєте квест «знайди відповідального». І це під час надзвичайної ситуації.
Це не «побутові проблеми». Це сценарій міста без базових послуг
Коли водопостачання лягає «майже по всьому Лівому березу», а тепло зникає на великому масиві, питання каналізації стає не мемом, а санітарним ризиком: без води немає нормального водовідведення в побуті, зростає ризик аварій у внутрішніх мережах, підтоплень, антисанітарії.
І якщо влада каже «не панікуйте», то вона має одразу давати не мантри, а протокол дій: де вода, де підвіз, де пункти санітарії, які райони в пріоритеті, які строки відновлення, хто відповідальний на рівні будинку.
Невидимі жертви цієї НС: ті, хто фізично не може «дотягнути» до допомоги
У всій цій історії є група, яку Київ традиційно «не бачить» до останнього: маломобільні, люди з інвалідністю, старі, інсультні, лежачі. Коли стає ліфт, для них «пункт незламності» — не рішення, а чужа казка: вони не підуть по воду, не спустяться сходами, не доберуться до тепла. І якщо соціальні служби не працюють у режимі масових поквартирних обходів і активної евакуації, місто отримує найгірший сценарій — тихі смерті в квартирах. Без свідків, без тривоги, без статистики «сьогодні». Просто квартири, які замовкають, — і можуть бути знайдені випадково аж навесні.
Вода — це не лише «попити». Без води зникає туалет як функція: не змиває, не працюють стояки, перемерзають внутрішньобудинкові ділянки, стаються засмічення й зворотні викиди. Замерзла або зупинена каналізація плюс відсутність подачі води — це ситуація, коли мешканці фізично не можуть сходити в туалет: не «незручно», а неможливо. І коли влада в такому моменті ще й футболить відповідальність між «водоканалом» та «ОСББ / ЖЕК», це вже не управління — це бюрократія на тлі санітарного зриву.
Де відповідальність КМДА і КМВА?
У Києві сьогодні не одна влада — у Києві дві влади, які гризуться за штурвал, поки місто тріщить по швах. КМДА — виконавчий орган Київради, який ще й «паралельно» тягне державну виконавчу вертикаль, а КМВА — військова адміністрація воєнного стану з начальником, якого призначає Президент.
Замість єдиного кризового штабу ми маємо боротьбу за підпис і повноваження: Київрада голосує рішення, що зводить розпорядження до підпису мера, начальник КМВА йде до суду, а публічні «наради» відбуваються через взаємні заяви. І на цьому тлі зникає вода на Лівому березі, Троєщина сидить із просілим тиском, а люди чують одночасно два взаємовиключні меседжі: «все працює стабільно» і «якщо не буде води — будемо копати тимчасові туалети».
Це і є токсичне двовладдя: коли місто в НС, а керівництво грає в перетягування каната — і канат, як завжди, рветься на шиях мешканців.
КМДА й КМВА за січень отримали чіткий іспит: чи є у столиці резерви, автономність, розподілені рішення, критичні генератори на вузлах води й тепла, оперативні штаби з реальною комунікацією, а не з пресрелізами. І відповідь, якщо чесно, звучить неприємно: Київ тримається на героїзмі аварійних бригад і терпінні людей — а не на системі.
«Редакція «Останнього Бастіону» може не поділяти позицію авторів. Відповідальність за матеріали в розділі «Опінії» несуть самі автори.»
