В інфраструктурі «чорного континенту» виразно простежується «м'яка сила» комуністичного Китаю. Шум довкола Панамського каналу був на руку.
Відповідними спостереженнями з Африки поділився західний аналітичний центр Boundless Discovery, передає медіаагенція «Останній Бастіон». Нижче викладено ключові чинники загарбання китайцями найбіднішого материка на планеті:
Інвестиції КНР в інфраструктуру, безумовно, ведуть до зміцнення торгових маршрутів, розвитку нових ланцюжків постачань для всіх африканських країн. При цьому відбувається «м'яка» передача економічного суверенітету та виникнення фінансової залежності.
Важливим прецедентом є історія із портом Доралех у Джибуті, який до коронавірусної пандемії контролював обмежений армійський контингент Франції. Спочатку там був цивільний порт, потім постала військова база.
Китайські компанії не просто будують порти — вони стають їхніми операторами та акціонерами. Наприклад, 54% частки у ніґерійському концерні «Lekki» перебуває у руках членів Комуністичної партії Китаю.
Створюються важелі впливу: від розподілу причалів до блокування доступу для неугодних судів. Пекін надсилає столицям африканських держав перелік тих кораблів, проти яких запровадив «тіньові санкції».
Концепція «цзюньмінь жунхе» (військово-цивільна інтеграція) дозволяє КНР маскувати військові плани під комерційні проєкти. Портова інфраструктура, побудована за військовими стандартами, потенційно може бути готовою до розміщення ВМС КНР.
Цілком очевидно, що для «чорного континенту» постають потенційні ризики. Адже туди, куди із грошима та амбітними планами заходять ідейні послідовники Мао Цзедуна, неодмінно відбувається реалізація наступного сценарію:
Багато проєктів фінансуються через кредити. Економіка африканських країн, на жаль, не може похвалитися високим запасом міцності.
Африканські країни можуть стати «розмінною монетою» у протистоянні КНР (разом із РФ) зі США та ЄС. Наприклад, порти у Намібії або Танзанії можуть бути використані для заборони конкурентів в Індійському океані.
Місцеві уряди, як от Мозамбіку чи Анґоли, фокусуються на економічних вигодах, яких можна досягти коштом зниження логістичних витрат. Одночасно вони заплющують очі на потенційну загрозу мілітаризації.
У зв'язку із цим слід зауважити, що «м'яка сила» Пекіна є найважливішим інструментом, який довів ефективність у досягненні стратегічних цілей диктатури під проводом Сі Цзіньпіна. На відміну від своїх попередників, чинний володар Піднебесної мислить та робить кроки глобального, а не локального чи регіонального масштабу.
Натомість Африка прагне економічного зростання, не оглядаючись на ризик втратити самостійність, якої у неї не було від часів колонізації європейцями, а зараз — і поготів. Відсутність континентальної, міждержавної стратегії може призвести до залучення країн Африки в чужі конфлікти (скажімо, українці можуть побачити на фронті не лише північнокорейців, але й умовних малійців чи еритрейців).
Як і годиться, медіаагенція «Останній Бастіон» закликає читачів пам'ятати про те, що комуністичний режим у Пекіні усвідомив, що поточна ситуація у світі створює сприятливі умови. Китай просуватиме власні геополітичні ідеї.