Коли ворог помирає — залишається самотність...
Смак смерті: ритуал українського етосу.
У моєму житті є ціла хмара опонентів, тисячі хейтерів, яких я ніколи не бачила в очі, є вороги, є кровні, є й ті дурні, що мріють ворогувати, аби хоч вирости.
Я переконана: ворогів треба обирати так само прискіпливо, як і друзів, адже інколи своїм візаві ми даруємо більше часу, ніж близьким. Ворог - це дуже важлива роль у нашій долі.
Всі вони у плині часу розчиняються, як тіні в сутінках. Хтось із них хворіє, хтось уже покинув цей світ, і щоразу, коли хтось із них помирає, я відчуваю пекуче, майже фізичне відчуття самотності й втрати.
Я завжди поважаю нашу війну — ту, що загартовує, що змушує рухатися вперед. І завжди шкодую, що ми не знайшли стежки, щоб поговорити. Навіть якщо йшлося про найзапекліших негідників.
Сьогодні вся так звана «прогресивна» спільнота смакує вбивством Андрія Портнова.
Купа мемів, жартів, стільки метафор, оціночних суджень, що подаються як факт. Портнов уже не відповість на ваші їдкі глузування, не подасть позов до суду, не дізнається, як ви плюєте йому вслід. Йому, врешті-решт, начхати на ваші слова, на наш світ, на мій цей пост. Все, що ви пишете це не для нього, а для художньої творчості.
Але те, як ви проводжаєте своїх, як вам здається, ворогів у вічність, заслуговує на окреме місце в українському етосі — як похмурий, але промовистий ритуал.
На фото — одна з моїх картин. «Адвокат диявола». На жаль, усі мої сюжети оживають, мов пророчі видіння. Я не знаю, як це працює.
Але впевнена, що ви можете планувати, але і гадки не маєте, як завтра вас самих змалюють на полотні долі.
