Created with Sketch.

Кому поклонялися та у що вірили предки українців?

14.12.2023, 07:20
Фото: Facebook

Будьмо відверті та чесними самі з собою, — про язичницьких богів ми загалом знаємо майже... нічого! Ні функціоналу, ні достовірних імен.

Скажімо, от є така собі Слава, яку неофіти рідновірства вважають «стародавньою слов'янською богинею». Кожен раз, коли читаємо вислів «слов'янські боги» — має пересмикувати, бо це чисто московитський наративчик, покликаний накинути нам меншовартість.

Тільки чуєте щось про «слов'янських богів» шукай московські вуха і бийте не озираючися. Це провокація тих, хто так багато століть поспіль до слов'янства примазуються і свої уявлення іншим нав'язують, одним словом — «мишебратья»...

Отже, про богиню Славу згадується тільки в одній праці сумнівного характеру, а саме у «Велесовій Книзі». Точніше в інтерпретації її «перекладу», бо, власне, так її нікому й не показали, що наводить на думку на сумнівність цього джерела, на який постійно покликаються переважно московити.

Тобто, домівка вищеназваної богині, про яку більше ніде не знаходимо писемної згадки, — це виключно бурхлива фантазія окремо взятих «тлумачів-перекладачів». Інакше кажучи: відвертих містифікаторів «Велесової Книги», які підсадили довірливих неофітів язичництва на свої іглу пустослів'я.

Власне, саме ж слово «слава» — це давнє-прадавнє індоєвропейське слово, що є у багатьох мовах Європи й Азії та, що найголовніше, кругом і всюди означає одне й те саме: відомість, честь, гонор, пишність розголос. Коротше, славу воно й означає, без богів і всіляких духів.

Що і давньоіндійській мові та санскриті воно — «шрáваh» або «срáваh», а у грецькій — «слéос» чи іллірійській — «слéвесіс». У наших північних сусідів, литовців із латвійцями, це — «словé», а у західних і південних слов'ян: вся та ж сама «slawa», що є — честь, хвала, слава!

І все воно з праіндоєвропейського «к'лéу» чи «k'lóu» і означає — чути, слухати, відчувати. Несподіванка, чи не так? Не так, бо всеслов'янська московистька брехня шита тонкими нитками у Кремлі.

Ну, а що стосується пантеону божеств давніх українців, то, наприклад з договорів князя Олега із візантійцями, або з відомостей князя Володимира у «Повісті минулих літ», знаємо про Ладу, Ярила і Леля з Полелем. Вони були відомі задовго до академіка Бориса Рибакова, хоча, й не були головними богами.

Все просто заплутано було ще з доварязьких часів, коли скандинавські вікінґи не принесли на наші землі своїх та балтських ідолів, яких пізніше літописці навмисно слов'янізували. Скажімо, як от Перуна-Перкунаса, або Світовида із Симарглом.

Автор – Олександр Писаревський, історик, ветеран АТО/ООС і боєць тактичної групи «С» (Сальвадор) Сил Територіальної оборони ЗСУ

Читайте також
Постання українського війська під час Перших визвольних змагань
Історія
Останній Бастіон вітає українських матусь із Днем матері
Життя
Священне та світське: два досвіди буття
Історія
Чур – захисник Роду, домашнього вогнища та землі предків
Історія
Можна любити Україну, а можна просто її хотіть, улавлюєте різницю?
Опінії
Не розумію, чому на Катрусю накинулись? Переслідування за Українство?
Опінії