21 листопада 1764 року указом імператриці Єкатєріни II граф Кирило Розумовський був позбавлений посади гетьмана. Росія поглинула Україну.
Невдовзі після цієї події була відновлена робота так званої Малоросійської колегії на чолі з генералом Пєтром Румянцевим. Перед ним була поставлена задача підготовки земель Гетьманщини до цілковитої інтеграції до складу московії й знищення будь-яких відмінностей між обома державами.
Колегія припинила свою роботу тільки в 1786 році, коли були остаточно ліквідовані рештки судової та адміністративної автономії, полковий устрій, реквізовані монастирські землі. Крім того, проведене повне закріпачення українського селянства російським царським режимом.
Проте абдикація Розумовського — ще не означала як такий кінець Гетьманщини, то був лише її інституційний. Але і це не вся правда, оскільки Маґдебурзьке право для цивільних і окремі суди для малоросійського козацтва існували аж до 1840-х років!
Власне кінець Гетьманщини, як інституційного явища української держави, можна символічно прив'язати до смерти у 1845 році останнього генерал-губернатора Малоросії князя Миколи Рєпніна. Він був членом гетьманської родини Кирила Розумовського.
А якщо врахувати 2 000 000 нобілісів, себто козаків, які мали особливі права у двох губерніях — Полтавській та Чернігівській (власне межі Гетьманщини включно зі Стародубом), — то Гетьманщина існувала аж до проголошення УНР. Ба довше: до приходу до влади гетьмана Павла Скоропадського.
Тобто, спадковість української державності більш чітко виражена у XIX столітті, ніж, наприклад, Польщі. У сусідів нобіліс та аристократія були або репресовані після двох антиімперських повстань, або інтегровані у загальноімперську спільноту без зазначення польськості.