Львів у вересні 1939-го: початок окупації та репресій
Як радянська армія перетворила Львів на концтабір.
22 вересня 1939 року — день, коли до Львова ввалилася червона свинота.
Прочитав мемуари Кароліни Лянцкоронської — і я в ахері. Те, що вона описує, — це не визволення; це завезення зоопарку в цивілізоване місто.
22 вересня 1939 року Львів побачив справжнє обличчя радянської «армії». Не герої, не лицарі, а голодне, смердюче, обірване бидло, яке сунуло по місту, витріщаючись на все, як дикуни. Лянцкоронська пише, що вони стояли перед вітринами, як зачаровані, бо вперше бачили нормальні речі. Один офіцер купив брязкальце (!) і біг показувати товаришам, як мавпа з новою іграшкою. Це їхній рівень — рівень злидня й відсталості.
Солдати скуповували все, що бачили: хліб, мило, білизну, навіть сірники, бо в їхній дірі це була розкіш. Жерли на тротуарах, плювали під ноги, сміялися, смерділи. Львів’яни, звиклі до чистоти й порядку, дивилися на це і розуміли: прийшла не армія, а голодна орда.
Командири — такі ж самі свині, тільки в чистіших гімнастерках. Їхня «культура» закінчувалася там, де починався матюк. Ніяких манер, ніякої поваги. Вони поводилися як хазяї, хоча насправді були брудними окупантами.
З першого дня вони взялися руйнувати Львів. Герби зірвали, пам’ятники повалили, скрізь повісили портрети усатого тирана. Місто, яке мало свою історію й обличчя, вони почали перетворювати на совкову помийну яму.
А потім запрацювала їхня улюблена машина — репресії. Арештовували всіх, хто міг думати: професорів, офіцерів, журналістів, священників. Тисячі людей опинилися у в’язницях. Їх забирали вночі, як злодії, вантажили у машини й везли в нікуди.
А потім — Сибір. Вагон, мороз, смерть по дорозі. Вони хотіли стерти зі Львова все, що нагадувало про розум і гідність. Залишити тільки тих, хто буде мовчати й кланятися.
Львів, який ще вчора був живим, став мовчазним. Люди боялися навіть шепотіти вдома. Сусід міг стати стукачем, слово могло коштувати життя. Вони перетворили місто на концтабір, де правив страх.
Чому ми маємо це пам’ятати?!?
Бо це не просто історія — це життя наших предків. Радянська свинота прийшла не визволяти, а топтати, грабувати й принижувати. І те саме сьогодні роблять їхні онуки — рашисти.
Тоді вони принесли голод, арешти й розстріли. Сьогодні вони несуть те саме — «русскій мір» із катівнями й фільтраційними таборами.
І так, я ненавиджу їх. Ненавиджу ту смердючу совкову мразь. Ненавиджу їхні портрети, їхні прапори, їхні ідеї. Мразі. Тварі. Суки.
Згоріть у пеклі, виблядки!
Україна вистояла тоді — вистоїть і зараз. І кожне їхнє грьобане покоління має знати, хто знову сунеться в Україну зі своїм «визволенням»: тут його чекає не хліб-сіль, а куля в голову.
«Редакція «Останнього Бастіону» може не поділяти позицію авторів. Відповідальність за матеріали в розділі «Опінії» несуть самі автори.»
