Маніпуляція на крові: як медіа створюють фальшиві легенди

Я б дуже хотів взнати, який саме виродок — у силовиків чи в ОП придумав цю дичину про мотиви вбивства? Вишукала ж десь погань по співпадінню прізвищ татуся-виродка, який ніколи в житті не згадував про свого сина. Якщо взагалі це не виявилося якимось співпадінням. І далі вже розкрутили блювотну й мерзенну версію.

От мене чомусь дивує, чому ці всі журнашлюшки й медіахвойди вже не розкопують ту історію. І я розумію, чому: бо тоді вся версія орків zеленського розсипеться, як пил. Про безутішного татуся, який не міг пережити загибелі й статусу зниклого безвісті сина та пішов убивати когось із влади, але вбив опозиціонера.

Це абсолютна брехня, і її спростувати легше легкого.

Бо хлопець, який загинув у Бахмуті саме в травні 2023 року й чиє тіло досі не знайдено, через що він числиться зниклим безвісті, дійсно був. Це загиблий військовий 93-ї ОМБр «Холодний Яр» Михайло-Віктор Сцельніков із позивним "Лемберґ".

І всім навіть дуже добре відома його мама, письменниця Олена Чернінька.

Багато хто з вас імовірно міг колись бачити чи перепостити повідомлення про її трагічну книгу про загибель сина, та й про все його життя. Ця книга називається «Лемберґ: мамцю, ну не плач». Її мама презентувала торік в Одесі.

Узагалі, про маму хлопця багато відомо: багато хто у Львові мають з нею контакти, вона до загибелі сина була дуже активна в мистецькому житті. Тому така змова мовчання навколо фейку про турботливого татуся шокує!

У книзі і в спогадах однокласників та знайомих хлопця завжди є його мама, але ніколи й ніде не було батька. Цей виродок, імовірно, покинув жінку з малою дитиною ще в ранньому дитинстві й зовсім не згадувався. Принаймні хоч якась згадка про батька була б у дуже щирій біографічній книзі в розділі «Хлопчики, які не плачуть». Нема там ніякого батька. І в школі всі роки ніхто з однокласників навіть згадки про нього не чув — завжди й скрізь лише мама.

Цей покидьок, за словами журналістів Громадського, виринув лише раз і потрапив у кадр на весіллі сина. І зараз би не згадав про свою покинуту дитину. Але отримав від інших zелених виродків пропозицію, від якої не зміг відмовитися. Ні, не скоїти вбивство Андрія Парубія. Ні, бо вбивця — худорлявий молодий чоловік 25–30 років, а це чмо підстаркувате, 52 років, широкої статури.

Коли вирішили, що плювати на справжнього вбивцю, головне, щоб їхнє zе могло відрапортувати про оперативно розкритий злочин, хтось десь у ментовці витягнув якусь оперативну справу на цього ніде не працюючого відпадка суспільства, й далі вже було справою техніки переконати чи змусити його взяти на себе відповідальність за злочин. Він навіть мотив і обставини вивчити на пам'ять нормально не зумів. Тому його й перервали в суді, коли почав патякати зайвого журналістам.

І ще раз: наші журнашлюхи — справжні шакали, коли замовлено, оплачено, коли може бути сенсація. Але ж головне: коли від влади не попросять переконливо й жорстко не копати, — от і не копають. Що ж то був за такий турботливий татусь, під якого хтось з подоляківських чи мєнтовських сотворив отаку брехливу легенду, щоб прикрити справжнього вбивцю? Чи, водночас, і замовника? Бо кожна додаткова брехня від цих покидьків підштовхує до думки, що може в цьому злочині зовсім не одна версія. Бо невинні так фальшувати й брехати не мали б потреби…