Міндіч-бюджет: діагноз державі, яка «втомилася воювати»
Золотий унітаз як бюджетна політика.
Державу, яка справді воює, видно не з пафосних звернень, а з сухих таблиць — тому що бюджет завжди чесніший за будь-який телемарафон: він не знає ані патетики, ані «історичних» селфі на фоні прапора, він просто показує, кому ти даєш гроші, а кому — дякуєш за службу і відправляєш тримати рот і лінію фронту. І якщо подивитися в очі бюджету-2026, який щойно протиснули в парламенті, стає очевидним не просто «дефіцит», а діагноз: ми живемо не в державі, яка воює, а в державі, яка звикла контролювати все й усіх, окрім себе.
На фронті четверта зима — це бліндаж, генератор, розряджений дрон, стара форма, старий оклад. У тилу четверта зима — це нові «програми», роздуті фонди, «стратегічні комунікації», інноваційні й інвестиційні казки, під якими ти завжди знайдеш одну й ту саму плоть — систему, яка ніколи не пропускає нагоди погодувати саму себе. Солдата ніхто не питає, який бюджет для нього «прийнятний», чиновник узагалі не ставить питання, кому цей бюджет має служити — він просто голосує за те, що дозволяє йому не змінюватися.
Цей кошторис я називаю «Міндіч-бюджетом» не тому, що десь у додатку дрібним шрифтом значиться ім’я Тимура Міндіча, а тому, що логіка всього документа — це логіка людей, які мислять категоріями «резервів», «потоків» і «схем», а не категоріями фронту, часу й виживання. Ми зняли золоті батони з Межигір’я, але не зняли золоті унітази з голови — тепер золотий унітаз і валіза кешу перекладені з мови особняків на мову державних програм. Це вже не сантехніка, це стиль мислення, зацементований у бюджеті.
Так, у цьому кошторисі можна знайти красиве формулювання: «рекордний оборонний бюджет», понад трильйон гривень на сектор безпеки й оборони. Але у воюючій країні важить не те, скільки нулів у рядку «оборона», а те, хто реально отримує з цього рядка життя — той, хто стріляє, чи той, хто звітує.
По-справжньому промовисті інші рядки — ті, які намагаються не помічати.
Ми бачимо, як зростають фонди оплати праці та премій центральних органів — офісів, міністерств, усіх цих «вищих органів влади», де люди вже давно забули, як виглядає картка з мінусом. Це не про індексацію — це про зарплати, які у верхньому сегменті можуть підбиратися до сотень тисяч на місяць. На цьому тлі грошове забезпечення значної частини військових із 2022 року ніхто серйозно не чіпає: їхня реальність — це та сама ставка плюс надбавка «за війну», яку в будь-який момент можна переграти новим наказом. Для одних війна — аргумент «затягніть паски, бо складно». Для інших — аргумент «ми тримаємо країну, нам належить більше».
Паралельно держава демонструє, що на пропаганду в неї гроші є завжди. Приблизно 5,5 мільярда гривень закладено на телемарафон і «стратегічні комунікації». Частина піде на «Єдині новини», частина — на розмиті комунікаційні проєкти без будь-яких верифікованих KPI. Навіть якщо під суспільним тиском цю суму підріжуть, принцип не зміниться: комунікаційний комфорт влади — непорушна стаття, реальний побут армії — зона відповідальності волонтерів і донатів.
Окрема історія — оборонний резерв у 200 мільярдів гривень. На папері — «резерв для сектору безпеки й оборони». На практиці — гігантський чорний ящик, розпорядником якого є не Генштаб і не Міноборони, а Міністерство фінансів. Тобто найчутливіший ресурс війни — час і гроші — концентрується в руках політичного менеджменту, причому саме того, який щойно продемонстрував, як чудово вміє працювати зі схемами, золотими унітазами й готівкою в сумках. У країні з бездоганною репутацією це можна було б назвати гнучкістю. В Україні 2025–2026 років це звучить як «додаткові 200 мільярдів на зону ручного режиму».
Далі починається класика жанру — інвестиційні та інноваційні проєкти без обличчя. Мінвідновлення й суміжні структури отримують свої десятки мільярдів на «публічні інвестиції»: десь там є реальні укриття, дороги, які потрібні логістиці, відновлення мостів, а десь — просто багаторічна мрія освоїти ще трішки «на розвиток». У пакеті з другим читанням заходять додаткові фонди, програми, кешбеки, історії «під бізнес», які будуть пояснювати як сприяння інноваціям. І коли ти питаєш, що з цього прямо зараз робить оборону сильнішою, відповідь розмазана по сторінках: «потім побачимо, зараз головне — прийняти».
«Скринінг здоров’я» на десяток мільярдів — це синдром цієї самої держави. У мирний час це могла б бути прийнятна ініціатива. У воєнний час, коли поранених часом вивозять з нульовки на волонтерській «бусі», а шпиталі працюють на старому обладнанні, це виглядає як офіційно затверджений спосіб не дивитися у вічі власній медичній катастрофі. Війна вже зробила свій скринінг здоров’я нації — кров’ю, ампутаціями, ПТСР. Але влада хоче додаткову програму на мільярди, щоби на білборді з’явився ще один пункт «ми піклуємося».
Дороги — та сама історія. Писати в бюджеті 10–12 мільярдів на капремонти й будівництво в «прифронтових регіонах» можна було б без сорому, якби кожен кілометр мав підпис Міноборони: «цей напрям — критичний для логістики, цей — для евакуації, цей — для оборони». Але ми знову бачимо мішанину — трохи військової доцільності, трохи передвиборчого асфальту, трохи лобізму під виглядом відновлення. Війна тут виступає не як критерій, а як універсальне виправдання.
У сумі це дає просту відповідь, чому я говорю про 200–300 мільярдів, які можна було б спокійно віддати фронту. Не як математик, а як людина, яка вміє рахувати пріоритети. Якщо один раз чесно сказати: «почнемо не з того, що ще впарити суспільству як добру справу, а з того, що ми готові забрати у себе», — цифри вийдуть дуже швидко. Просто там уперше за довгий час доведеться забрати в тих, хто звик забирати, — а не в тих, кого звикли змушувати «потерпіти».
У цій конфігурації головне питання — не до міністра фінансів і навіть не до парламентської більшості. Головне питання — до Президента.
Він уже встиг публічно привітати ухвалення бюджету й назвати його «важливим сигналом стійкості». Але для солдата на позиції й лікаря в прифронтовому відділенні важливим сигналом стійкості буде не цей твіт і не ця фраза, а те, чи побачать вони плюс на картці й мінус у жирних рядках, які сьогодні прикриваються словами «резерв», «розвиток», «комунікації».
Президент ще має шанс зробити те, чого ця система люто боїться: сказати «ні» не ворогу, а власній касті, для якої бюджет — це завжди питання, як вижити і розтовстіти одночасно.
Вето на цей «Міндіч-бюджет» було б не жестом у бік опозиції, а першим за довгий час жестом у бік тих, хто реально воює. Тих, у кого немає ні другого паспорта, ні золотого унітазу, ні фонду, ні марафону, ні «стратегічних комунікацій».
Тих, у кого є лише зброя, окоп і дуже проста математика: або держава починає воювати разом із ними, або держава їм більше не потрібна.
Якщо держава вже не вміє воювати — хай бодай не заважає тим, хто це ще вміє.
«Редакція «Останнього Бастіону» може не поділяти позицію авторів. Відповідальність за матеріали в розділі «Опінії» несуть самі автори.»
