Мундир як інструмент контролю: що показує кейс Друзенка
Загроза втрати бронювання та примусове підпорядкування посилюють залежність людей від рішень, на які вони майже не можуть впливати.
Люди у формі фактично не можуть критикувати владу. Не можуть критикувати корупцію, неефективність, тупість, шкурництво. Їх заганяють у «систему», де їхньою долею повністю розпоряджаються інші — призначені цією квазісистемою.
Кейс Геннадія Друзенка, якого перекинули в штурмовики, перекресливши все, що він робив щонайменше 12 років, — наочне тому підтвердження.
Тотальний контроль — це єдина мета, заради якої постійно підтримують пафосну істерію щодо того, що на всіх в Україні треба натягнути мундир: на всіх чоловіків і жінок від малого до великого. Решту, на кого мундира поки не знайдеться, намагаються загнати на підприємства під загрозою скасування критичності чи бронювання будь-якої миті.
Істерія, яка призводить до зростання еміграції та неповернення наших громадян з-за кордону. Істерія, яка занурює рештки суспільства у психологічний хаос, бо люди почуваються заручниками в літаку, захопленому екстремістами, які намагаються знищити літак заради пафосного голосу в їхній голові (насправді в кожного із цих екстремістів заготовлений парашут).
Владу вже ніхто не контролює, крім зовнішніх спонсорів, та й ті — лише в тому, що їм цікаво. Але не самі українці.
Зараз влада припускається стількох безглуздих помилок, продиктованих некомпетентністю та шкурними інтересами, що мріє зробити так, аби в Україні взагалі зникло громадянське суспільство, здатне висловлювати хоч якусь думку. Можливо, крім кишенькового, ручного. Ширми, яку виставляють напоказ і яка прикриває реальність.
Саме цього влада в Україні прагнула завжди, але зараз ситуація настільки провальна, що ці поривання досягли апофеозу.
«Редакція «Останнього Бастіону» може не поділяти позицію авторів. Відповідальність за матеріали в розділі «Опінії» несуть самі автори.»
