Не брат мені бурят

Наперед визначимося зі зловтіхою, яку відчуваємо до просякнутих інтернаціоналізьмом земляків. Компост п'ятої колони ображений, заскочений, зворохоблений неминучою кончиною пам'ятників своїм геніям, чужим Україні.

Окремішно звергнуть й погруддя, від якого надто несе «руським духом». Не зурочити би, але звалять, звалять полтавці бюста того піїта-казкаря, котрий посадив кота-мудрагеля на цеп у міфічній локації. Хтось знає, де оте «лукомор'є»? І що це за таке в принципі?

Авжеж, Алєксандр Сєргеєвіч у полтавському середмісті був  устаткований в Березовому скверику точно не за уславлення «дуба зеленого». Флора тут і направду ні до чого. 

З огляду на хвилю дерусифікації, цього разу виправдано потужну і, сподіваємося, ефективнішу за попередні спроби змити «топляк» з українського берега, наше освідчення у прихильності до російського барда Бориса Гребєнщікова трохи й провокаційне. Нехай, бо давнє наше походження виправдовує навіть автостопне наспівування про «золотого орла, чий світлий погляд неможливо забути». 

Належний до супервірусного контенту бардів довоєнної, та й актуальної раші, фронтмен «Акваріуму» Борис Гребєнщіков  замежево пронизливим текстом Вертинського (1917 рік!) і новітнім, заточеним на Бучу-Маріуполь, виконанням «Я не знаю, навіщо і кому це потрібно» – слухати обов'язково! – стверджує і неможливість появи чогось нового під місяцем та сонцем, і залишає сутінкову надію на реінкарнацію «нелюдей з Кемерова».  Можливо, колись, через скількись віків ці пітекантропи еволюціонують у щось людиноподібне.

Наш улюблений санкт-петербурзький бард чи й не вічність тому співав про «людину із Кемерова». Йшлося про нібито народження у столиці Кузбасу земного втілення Будди – хлопчика, котрий оце прийшов і, нарешті, «виправить все». Мріялось і нам з бардом.

Та натомість далі на схід від Кемерова, за Байкалом, навкруг Улан-Уде, з бурятів, евенків і сойотів сплюгавився анклав орків. Їх виплодження у тих забутих тамтешнім Буддою краях – краях неляканих залишків будівничих БАМу – випалює сторінки книги буття цивілізації.

Далі, панове, вам доведеться вибачати нам расистський ухил –  і виховання, і освіти бракує на пояснення і розуміння збудників поведінки істот, кинутих щуром на грабунок, ґвалт і знищення такої далекої від Байкалу України.   

Чому наїжджаємо саме на бурятів? Бо з лютого 2014 року буряти подали себе квінтесенцією глибинного народу рашистсько-нацистських нелюдей. Цим виблядкам просто нецікава реальність – їхнє усе до цурки примітивне буття вміщається у вилицювату ікону скабеєвої на екрані телевізора. Факт, що телевізора некольорового.

На тлі вибомбленого Маріуполя, вирізаної Бучі, зітертої Попасної, зґвалтованого Ірпеня блідне пікассова «Герніка». І тракторист з Бурятії тут – п'ятий вершник Апокаліпсису.

Тож стаття «Національність – не привілей» Алєксандри Гармажапової – санкт-петербурзької бурятки, відомої опозиціонерки на сайті Каспаров.ру залишає по собі двоїсті враження.

З одного боку, навіть формальний підхід не дає підстав лібералці з меншини об'єднувати українців з бурятами у спільноту, однаково  загноблену імперією. Те, що кацапмени буряад хелен (тамтешній діалект монгольської) і українську мову за радянських часів іменували однаково – буколічно-селянськими, ще не привід шукати «набагато більше спільного» в долі слов'ян і монголів.

Нікуди не дітися пані Гармажаповій від оцього, чим переповнений фейсбук: «найбільшими відморозками серед рашистських окупантів є саме буряти».

З боку іншого, з розумінням і щирою емпатією сприймаємо біль бурятки – її садисти-співвітчизники з Буддою проклятого, виморочного краю є ще й жертвами щурячого молоха. І наш бандерівський язик не повернеться звинуватити лібералку у спробі відмазатися від очевидної вини.

Так, дійсно, не тому буряти масово гниють у лісосмугах на Київщині, Харківщині, Миколаївщині, що повірили байці про Зе-неофашиста. Той набрід термін «неофашист» швидше має за деталь трактора. Пацанві з тих країв, де ні фабрики, ні газети, ні пароплава, світить справді один манівець – до «другої армії світу». І далі, паралельно до курсу корабля: до двохсотого цинку у кращому разі, до вороння та псів – у гіршому.

А претензія до Гармажапової все та ж. Вони, оті одиничні ліберали на раші небудь-коли згараздяться в'їхати в оце, салтиково-щедрінське: «Люблять російські люди бунтувати! Стануть на коліна перед панським будинком і стоять, негідники! І знають, що бунтують, і все одно стоять!»?

І сміх, і гріх уявити бурята навстоячки…