Технології, певно, — річ важлива й корисна. Але зброю роблять не з технологій, а зі сталі та інших матеріалів, які на дорозі не валяються.
Задля того, щоб отримати технологічну перевагу над противником, треба мати сировинну й індустріальну базу, яку ми потроху прой*буємо. І не в останню чергу через авантюрність, некомпетентність і відверте шкідництво можновладних продуктів совєцької індустрії, що монополізували владу в країні.
Ворог уже перемолов «Азовсталь» у Маріуполі, потім заводи у Сіверськодонецьку, Соледарі, Вовчанську й Авдіївці. А тепер поповзом-поповзом наближається впритул до адміністративної межі Січеславщини, де першою ціллю стане промисловий Павлоград.
На Європу теж надії небагато, бо через здорожчання енергоресурсів там відбувається новий виток деіндустріалізації. Америка — далеко і там теж усе складно; ви й самі все це бачите, а після 20 січня стане тільки гірше та складніше.
Без чіткої стратегії утримання решток індустрії теревені про технології — це черговий мільярд дерев і кава в Криму. А сиромудрі вихідці з індустріальних регіонів, витоплені в інтернаціональному казані, поняття зеленого не мають, як їх відстояти.
І поки державне кермо знаходиться в їхніх кривих ручках блазнів, поки справжні українські хазяї не візьмуться за нього твердою рукою, країна летітиме на всіх парах у тайожний тупик під гундосі відосики і псевдопатріотичні мантри. Такі от справи.
Ну й на останок, горезвісний «справедливий мир» у вустах наших очільників означає буквально наступне: «Ми знову облажалися, але вірте нам, вірте! У нас іще багато солоденьких побрехеньок». Може вже досить?!
Москва воює на свої та за посиленої підтримки справжніх союзників, а не декларативних партнерів. А в Україні подоба уряду без зовнішніх запозичень (донатів) уже не може забезпечити соціальні виплати, де вже там про купу зброї власного виробництва говорити-мріяти.