«Незламність» із бункера: яку ціну платить Україна
Скільки ще витримає Україна під гаслами незламності.
Ідея НАТО вмерла в Україні. Альянс створювали для захисту людей, а тепер українці помирають лише за ідею гіпотетичного вступу колись, через роки. Можливо, якщо все зробимо і не вимремо до того.
Коли мене питають, що може зробити Україна для закінчення війни, одна з відповідей — перестати брехати власному народові, перестати ставити недосяжні максималістські цілі в цій війні.
Друге — перестати загострювати риторику. Легко говорити перед камерами про незламність, коли маєш сотню охоронців і бункер для захисту від ядерного удару та легко вилітаєш за кордон, коли варто і коли хочеться.
Тут і про НАТО, і про кордони 1991-го, і про те, як ми розбомбимо росію. А потім шасть — і в бункер. А народ усе це перетравлює, збирає руки й ноги по всіх усюдах і щодня молиться, щоб це пекло закінчилося.
Дипломатії погроз не існує. І ця риторика — перший показник того, що мир українському лідеру не потрібен.
Третє — перестати красти, бо крадіжки роблять націю слабкою і під час війни, і в мирний час. Корупція — це наш програш.
Четверте — скасувати указ про заборону перемовин із путіним. Цей указ робить будь-які перемовини з ним незаконними. Чекати на смерть путіна — ідея прикольна. Для дитячого коміксу. Бо математика показує, що чекати не буде кому. Нас уже майже 20 мільйонів. Із 52 мільйонів.
Незламність — це лише політичне гасло. А зрештою, ми всі з вами — люди. У нас ламається тіло, а зараз уже ламається й душа. Від цієї клятої війни й від нелюдського ставлення влади. Україні потрібен мир. І Україна все ще може почати щось для цього робити.
«Редакція «Останнього Бастіону» може не поділяти позицію авторів. Відповідальність за матеріали в розділі «Опінії» несуть самі автори.»
