Останній татарин під Львовом
Вельможа, якого бачите вище, — похований у середмісті Львова в єзуїтському костелі. 300 років тому він боронив місто від загарбників.
Цими днями далекого 1695 року орда кількістю до 12 тисяч вершників, востаннє спробувала оволодіти столицею Галичини. Судіть самі: 9 лютого татарський авангард під проводом хана Шенбаз Ґерея рушив із-під Золочева і вже у четвер 10 лютого був під мурами міста, яке змогло виставити для оборони заледве до 3 000 бійців.
Спочатку татари хотіли у звичний для них (із попередніх рейдів) спосіб увірватися до Львова через Галицьке передмістя (приблизно район теперішньої площі Митної), але трапився казус. У підльвівському селі Тарасівка спійманий татарами підстароста під тортурами сказав, що оборонців Львова вп'ятеро (!) більше.
І тому татари вирушили на штурм Львова іншим шляхом: попід Кайзервальд та Старе Знесіння на краківське передмістя, перегрупувавши сюди свою кінноту із сусідніх сіл — Ляшок Мурованих і Сорок. А перед тим татари випалили дощенту Збоїска, Кривчиці, Підголоско і Замарстинів.
Отож, головний бій татарам гетьман Станіслав Яблоновський спробував було дати в районі теперішньої вулиці Богдана Хмельницького, Замарстинівської та проспекту Чорновола. Проте за кілька годин після надзвичайно виснажливого і кровопролитного бою, змушений був відвести свої хоругви ближче до середмістя.
І, от тоді й почалося найцікавіше... Як пише очевидець тих подій: «Натовпи міщан і селян з ціпами та косами, які вискакували з усіх кутків уповільнили вже, ніби, безперешкодне просування татар до центру міста... у районі Старого Ринку татари потрапили у вузенькі вулички... Тоді в місті брали все, що потрапляло під руку і вискакуючи через Краківську браму вступали у бій. Бойовище тоді точилося під самими мурами костелу святої Марії Сніжної».
Але все Краківське передмістя палало. Того дня головною помилкою татар стало те, що вони дали себе втягнути у вуличні бої, де татарські кіннотники не маючи змоги розвернутися у звичну для себе лаву, були майже безпорадні.
Погодьтеся, важко прицілитися з лука, коли тобі в голову з вікна летить горщик з алое або ж відро з помиями. Тому, по четвертій годині по обіді зваживши на колосальні втрати, татарські хани почали відводити рештки своїх військ із львівського передмістя.
Гетьман Яблоновський, який у ці дні вів свого щоденника, записав тоді, що на вулицях Львова тоді загинуло більше тисячі татар. Самі ж татари попідбирали деякі з тих трупів і знесли їх до найближчої православної церкви й там їх разом з церквою й спалили.
А решту трупів, які вже не вміщалися у тій церкві, позносили до чотирьох сусідніх хат і вже там спалили. З нашого боку — пише гетьман Яблоновський, було близько сотні вбитими та до півсотні раненими.
Українських міщан, які загинули того дня у боях з татарами, поховали на православному цвинтарі Богоявленської церкви (у районі теперішнього перехрестя вулиць князя Романа і вулиці Франка), а католиків — біля костелу святої Марії Сніжної. Там відбувалася запекла битва за Краківську браму.
А, от татар, які ще лишилися лежати на львівських вулицях, поховали в кількох могилах на передмісті (на мою думку це нинішнє перехрестя теперішніх вулиць Гуцульської та Кривоноса). Вже з настанням світанку орда рушила на Дороговиж поблизу Львова, як пишуть, «у зв'язку із наближенням урагану».
Надалі доля ніби покинула тих татар назавше. Посудіть самі: із Дороговижа вони рушили до Жидачева, Галича і Тисмениці, спалюючи по дорозі все, що потрапляло їм на очі, навіть в ясир наших людей тоді не брали, бо не мали чим харчувати.
Проте в ті дні у Галичині вдарив такий лютий мороз, що гинули татарські коні та десятками гинули поранені татари. І, врешті, 20 лютого вже за Снятином те, що ще залишилося від орди, але вже майже без коней, переправилося через Прут і вийшло за межі нашого краю у напрямку Великого Степу.
